Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой
Вона сиділа, нахмурена від уваги, пильно дивлячись, як завжди під час навчання, на один який-небудь предмет, скажімо, на цвях у стіні. Непривчений мозок ледве вбирав у себе абстрактні ідеї, — вони, наче слова чужої мови, лише часточками, іскорками проникали до її живих відчуттів. Слово «соціалізм» викликало в ній уявлення чогось сухо шурхотливого, як червона стрічка, що чіплялася ворсом за шершаві руки. Ця стрічка їй снилася. «Імперіалізм» був схожий на царя Навуходоносора з лубочної картинки, закапаної мухами, — з короною, в мантії, пофарбованій мазком карміну, — цар упустив скіпетр і державу, побачивши руку, яка писала на стіні: мене, текел, фарес…
Але Онися була працьовита й уперто перемагала ці недосконалі уявлення.
Вона відчула на собі погляд Латугіна, але не відірвалась від цвяха в стіні, тільки повільно стиснула розведені коліна.
— Чим же я нудно говорю, Латугін? Стаття, яку ми розбираємо, надрукована в «Известиях». Вона, чи що, тобі не подобається? — спитав Шаригін. — Якщо ти воїн революції, то, заряджаючи свою гвинтівку, ти повинен чітко уявляти собі як поточний момент, так і загальні завдання.
Сказавши це, Шаригін перевів млосний погляд синіх гарних очей своїх на Онисю. Вона продовжувала дивитись на цвях. Байков промовив тонким голосом, без сміху:
— Нащо вовкові піджак, обдере об кущі однак. Шалапутові наука — скука.
— До ладу! — зараз же відповів Латугін, теж без усмішки. — Та не така вона вже й правда. Ні, не наука шалапутові скука. Я науку шаную, якщо від неї діти бувають… А там нудьга, де людина не знає, з якого боку у слона ноги ростуть, а з якого голова… Та годі вам мене сердити. Справжнє слово, як жінка, обійме тебе й опече, за ним босоніж по жару побіжиш… Ось якими словами говори зі мною, Шаригін. А то завів одної, як у берестову дуду: «Світовий пролетаріат та соціалізм…» Я за нього на смерть пішов! Я хочу, щоб мені про нього розказували, я б слухав і вірив: коли, де, по якому дереву я вперше сокирою вдарю, — цей дім будувати. По яких лугах я гуляти піду в шовковій сорочці… Ех, стукнути б тебе земною кулею по голові, щоб ти навчився, як говорити про світову революцію.
Онися глянула на його широке сильне обличчя, з очима, розставленими, як у племінного бугая, глянула і з тугою подумала, що вже краще б витекли очі її.
Ні Гагін, ні Задуйвітер, ні Байков не схвалювали поведінки Латугіна. Розмовляли гарно, мирно, під тихий шум дощу по солом’яній покрівлі. Правда, Шаригін, бувши молодим, ще не освоївся з наукою і важкенько іноді міркував, боячись простих слів, як би не завели вони його куди-небудь у пастку. З іноземними, перевіреними, йому було вільніше. Але все-таки не слід було Латугіну, отак собі ні з сього ні з того, піднімати на сміх чесного товариша, та й козирився він і форсив з іншої, звісно, причини, — це всі розуміли, — і причини цієї теж не схвалювали.
— Комісар збирає продовольчий загін, от ти піди до комісара і попросись, — сказав йому Гагін. — Без діла ти нудьгуєш, доброго від тебе ждати не доводиться, застоявся, друже…
Байков затряс бородою і засміявся. Задуйвітер теж зрозумів натяк і, роззявивши рота з міцними зубами, зареготав. Онися залилась таким гарячим рум’янцем, що виступили сльози. Взяла шинелю, одвернувшись, одяглась, тісно підперезалась і вийшла з хати. Вийшло вже зовсім не добре. Шаригін, усміхаючись, повільно склав газету.
— Ходімо, поговоримо, — сказав він Латугіну.
Той примружився:
— Поговоримо.
І вони вийшли на двір у темряву, під дрібний доїцик, що лоскотав обличчя. Шаригін почував, що Латугін з усмішкою тільки жде початку розмови, щоб гостро й нахабно відповісти. Шаригін хотів якнайспокійніше поставити питання про порушення товариської дисципліни і про те, як треба виживати з себе гнилу буржуазну спадщину… Замість цього, глибоко втягнувши ніздрями нічну вогкість, сказав:
— Облиш Онисю… Не гаразд це… Брудно це… Пустощі це…
Сказав і замовк. І Латугін, що ніяк не сподівався такого повороту, стояв перед ним нерухомо. Ніщо не годилося, ніяка відповідь: ні те, що, мовляв: «Тебе, шмаркача, незайманого, гувернантку, я не просив мені свічку тримати», ні те, що, мовляв: «Багато хто мене про такі діла просив, та мало хто від мене цілим ішов…» Кругом виходило, що він, Латугін, брудна людина. Здіймалася в ньому пекуча образа… Як це було колись, отут би й лізти на рожен… Він навіть зажмурився, скрипнувши зубами: «Не можна!..»
— Так-так, — сказав, — ось коли ти мені докоряєш, значить, я кров свою проливав даремно, значить, — як був я бродяга, бандит, сукйн син, так і залишився?.. Ну, спасибі тобі, Костю…
Він пішов до воріт і шалено грюкнув кулаком у хвіртку.
Життя повільно поверталось до Івана Ілліча Телєгіна. (Він, крім нервового зворушення, був поранений у багатьох місцях крихітними шматочками сталі від снаряда).
Спочатку було забуття. Потім воно змінилося сном з короткими перервами, коли йому давали їсти. Потім він почав відчувати щасливий стан спокою. Очі його були прикриті пов’язкою. Він лежав в окремій кімнаті з щільно запнутим вікном. Часом він чув м’які кроки, шепіт, — не гучніший, ніж шелест листя, — брязкіт ложечки, шарудіння плаття. Безперервно коло голови його цокав годйнник, то гучніше, то тихіше. Відчуття, що доходили до нього ззовні, обмежувались тільки цим і ще невидимою присутністю якоїсь обережної істоти. Він зітхнув, і зараз же — легкий рух повітря, і та істота нахиляється над ним, і він навіть чує запах, ніжний і свіжий…
Раз у раз вдиралась груба істота, що тхнула міцним потом, а головне — тютюном:
— Ну, як пульс?
Ніжна істота ледве чутно шелестіла у відповідь. А груба гуділа бадьоро:
— Прекрасно! Чолов’яга дужий… Головне, стежте: абсолютний спокій, ніяких зовнішніх подразнень…
