Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

Вона поставила лампу на стіл, прикрутила гнота, сіла й почала дивитись на Івана Ілліча. Лице у неї було худеньке, як у дівчинки, що перехворіла на тиф. В кутку трохи припухлого рота — зморшка. Освітлена одна щока й око, спокійне й величезне, з цяточкою лампового вогника в зіниці. Умощуючись сидіти довго, вона сперлася ліктем на коліно й опустила підборіддя на кулачок. Так сидіти уміла тільки одна Даша.

… Того вечора в Петербурзі вона прийшла на «Центральну станцію для боротьби з побутом», — на квартиру Телєгіна, там він побачив її вперше, вона здалася йому прекрасною, як весна. Щоки її палали, їй було тепло в сукняному чорному платті. Кімната, де на дошках, покладених на колоди, сиділи поети, учасники «прекрасних брюзнірств», наповнилась ніжним запахом духів. Слухаючи заумні віршики, вона опустила підборіддя на кулачок і мізинцем торкала трохи припухлі, капризні губи… Стілець, на якому вона сиділа, він одніс потім до себе в кабінет…

Усе це спалахнуло в пам’яті між двома ударами серця. Все гучніше воно стукало у Івана Ілліча, як сторож опівночі: прокинься! Але ця жінка на табуреті — в ногах ліжка — не могла ж бути Дашею! Не ворушачись, він жадібно дивився на неї крізь щілинки повік… Мабуть, вона помітила це і вся подалась наперед…

— Сестро, — покликав він, — сестро!..

І, широко розкривши очі, підвівся… Даша зірвалась назустріч йому з тривожним, кволим, щасливим криком… Він схопив її за плечі, за спину, ніби боячись, що розтане видіння… Це була Даша, худенька, тендітна, жива! Він пригортав до себе її лице і почував, як тремтять її губи, все тіло її здригається… Він узяв її голову й одвів од себе, щоб дивитись у її любиме, завжди нове, завжди несподівано прекрасне лице. Вона повторювала з заплющеними очима:

— Я з тобою, все добре, все добре…

Він почав цілувати її рот, куточки її рота, де страждання проклали дві ниточки, її заплющені очі.

— Тепер заспокойся, Іване, любий, — шепотіла вона, — я нікуди не піду, я з тобою назавжди, назавжди…

Надвечір усе село знало, що у самотньої вдови, Ганни Трижильної, в хаті сидить якийсь чоловік, котрий догнав Надьку Власову на вулиці і сказав їй: «Прийшов вас веселити, я піп з червоної сторони…» Жінки всі, старі й молоді, цьому повірили. У Надьки язик заболів розказувати одне й те саме, як вона несла відра, і ще у неї було ніби передчуття, він узяв та й гукнув: «Надіє!» («Та люди ж добрі, — перебивали слухачки, — звідки ж він узнав?») «Тож-бо й є, що — духовидець…» І обличчя у нього руське червоне, ніби вся шкіра здерта, волосся до плечей, одягнений у латане-перелатане, але не голодний, веселий, все загадками говорить…

Чоловіки, чуючи жіночі пересуди, сміялися: «Коли б цей ясновидець села не запалив з чотирьох кінців… Якби він був справжній піп, то перше діло — шасть у найбагатшу хату… А у Трижильної і тарганам їсти нічого… Ні, жіночки, треба його вести до сільради, нехай покаже документи… Може, він розвідник від бандитів? Отак-то…»

«Годі зуби вишкіряти, люди сміються, — відповідала жінка такому чоХовікові, і інші жінки підтакували одностайно. — Слухали ми вас до революції, — кричала жінка, безстрашно виблискуючи очима, — добра од ваших наказів мало бачили… — І бралася в широкі боки. — Розуму у нас не менш як у вас, та розуміємо ми більше… Любі мої, — зверталася вона до жінок, — та гляньте на мою Надьку, у неї кофта на грудях тріскає… В люстерко подивиться: мамо, кличе, мамо, за що я пропадаю? Так що ж їй — до нової покрови ждати? — І знову до чоловіка: — Ні, чому він до тебе в хату не пішов — свинину жерти? Христос тільки по багатих, чи як, ходив? Через те він у цієї Ганьки. У дубленої шкури, сидить, що він — червоний піп, йому не свинина твоя потрібна, він турбується про наше бідолашне щастя».

Чоловік тільки махав рукою, ішов куди-небудь. Надвечір жінки зібралися юрбою коло Ганниної хати і послали туди делегаток. Перш ніж увійти, делегатки дізналися від дівчинки, від сусідів, що Ганна Трижильна топила сьогодні вранці лазню (поганеньку чорну лазню на задвір’ї, на березі ставка), і піп там мився, і вона дала йому з покійного чоловіка чисту сорочку. Піп зараз оце, після лазні, збирається пити з Ганною шавлію (в селі її пили замість чаю).

Піп сидів у голубій вилинялій сорочці на лаві, поклавши руки на стіл, і — Надька не збрехала — обличчя у нього було червоне, можна злякатися, губи солодко складені, як у ведмедя. Вдова смажила на трісках яєчню; з самовара крізь діряву трубу, наставлену під комин, гуготіло синє полум’я.

Три делегатки увійшли, вклонившись, сказали: «Здрастуйте», — і сіли на лаву ближче до дверей. Вони нічого не говорили, але все помічали.

— Кажіть, чого прийшли? — раптом голосно спитав Кузьма Кузьмич. У делегаток забігали очі. Одна, Надіїна мати, відповіла солоденьким голосом:

— Звичаї, кажуть, скасували? А ми, батюшко, за звичаї. Весілля справляти один раз, а жити довго… Так чи ні?

— Довго жити — багато добра нажити, — відповів Кузьма Кузьмич. — То в чому ж річ?

— Та ти нас не бійся, ми радянські. Ми в сільраду обирали, голосували за Радянську владу. Церкву запечатали і попа постановили здати в повітову Чеку за те, що переховував кулемет.

— Ого, — сказав Кузьма Кузьмич, — видно, піп у вас був серйозний.

— І ще й як цей піп погрожував: «Я, — каже, — анци- христи, ваш мітинг з максима поллю, з вікна…» Так нас налякав… Наші дівки, звісно, голосували з усією громадою, а коли підійшло до покрови, захотіли вінчатися в церкві, — уперлися, змовились, мабуть, а знаєш, — дівки зіб’ються в череду, — жодної не відірвеш… От ти і розкажи нам, що робити? Ти, кажуть, розстрижений?

— Еге ж, — відповів