Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Як же так?

— За вільнодумство, — з богом посварився.

Делегатки тривожно перезирнулись. Надіїна мати шепнула одній і другій на вухо, ті їй — теж на вухо. Вони — вже голосом твердішим:

— Значить, вінчання буде не справжнє?

— Чого ж, — аби була у дівки охота… Обвінчаю і в книгу запишу, — на вселенському соборі не розвінчають. І вінець надіну, як на бубнову даму, і круг аналоя обведу, і спитаю, що потрібно, і скажу, що потрібно, і погуляємо без гріха і досхочу… Що вам ще треба?

Друга делегатка сказала:

— У нас ще немовлята нехрещені, без імені.

— Скільки?

— Можна полічити. Багато.

— Що ж вони — нехрещені — гірше соску ссуть?

Делегатки знову перезирнулись, здвигнули плечика.

Вдова поставила на стіл сковороду і, одійшовши до печі, похмуро дивилась, як Кузьма Кузьмич, набираючи. ложкою яєчні, уминає і жмуриться.

— І хрещення буде справжнім? — спитала друга делегатка.

— Якнайсправжніше, як за Володимира Святого.

— Як же ти служити будеш, без диякона, без півчих?

— А навіщо вони мені? Один справлюсь, — на різні голоси.

Тоді Надіїна мати підійшла до нього, сіла і ребром долоні постукала по столу:

— Багато грошей візьмеш?

Кузьма Кузьмич відповів не одразу. Вона навіть важко задихала, і рука у неї почала тремтіти, а ще дві делегатки, сидячи коло дверей, витягнули шиї.

— Ні копійки я з вас не візьму, ось що. Не для цього я сюди прийшов. Заплатіть лише в сільраді писареві за документи.

З усіх боків принадною здалася пропозиція цього чоловіка, але і страшно було: а якщо він — який-небудь перевертень… Місяця півтора тому, коли село було ще під отаманом Мамонтовим, теж отак прийшов один, в калошах на босу ногу, заріс бородою від самих очей. Підійшов до хати, де люди сиділи смерком та гомоніли, постояв, поки до нього звикли, і сів коло старого діда Якима. Думав, мабуть, що йому дадуть покурити, але йому не дали. Він ногу на ногу закинув і до діда — секретно на вухо: «Впізнаєш мене, старий солдате?» — «Нікак нєт». Той ще секретніше: «То впізнай — я імператор Микола Другий, в Катеринбурзі не мене стратили, я ходжу по землі таємно, поки не настане час відкритися…» Дід Яким був глухуватий, не все розібрав та й закричав. Люди не дурні, — зараз же цього імператора потягли на греблю топити, — тільки тим і врятувався, що все вигукував: «Що ви, що ви, братики, я ж пожартував…»

— На юродивого ти не схожий, та й немає їх тепер, — сказала Надіїна мати і розстебнула бекешу, так їй стало жарко. — Чому ти грошей не береш? Які у тебе думки? Як тобі повірити?

— Я сіль люблю. Від кожного двору, де буду вінчати і хрестити, дасте мені по пучці солі. — Кузьма Кузьмич поклав ложку й обернувся до вдови: — Давай самовар! От бачите, — і вказав делегаткам на Ганну, худу, з темним змарнілим обличчям, плоскогруду, в залатаній підіткнутій спідниці, — вона в мене повірила, за мною куди хочеш піде. А ви, ситі, гладкі, все шукаєте — де в людині гидота, шукаєте в людині шахрая. Куркульки ви, скучно мені з вами, розсерджуся, чуть світ піду — шукати веселощів в інше місце…

Ганна поставила на стіл самовар, і делегатки побачили, що вона усміхається, змарніле некрасиве лице її було щасливе. Надіїна мати, як соколиха, різонула її очима:

— Гаразд! — І простягнула тверду долоню Кузьмі Кузьмичу. — Не сердься, далеко ходити тобі нічого, все тут знайдеш…

Зранку Кузьма Кузьмич виліз на дзвіницю і вдарив у великий дзвін, — покотився мідний гул по селі, до вікон поприпадали діди й баби. Вдарив другий і третій раз, підхопив вірьовки від малих дзвонів і почав видзвонювати дрібно і знову — бум! — в трьохсотпудовий. Не встигнеш піднести пальці до лоба, — телень-дзелень! — так і шкварить розстрига піп, хоч танцюй.

Дехто з статечних селян вийшов за ворота, осудливо дивлячись на дзвіницю…

— Щось не те викомарює піп…

— Стягти його звідти за патли та й відправити…

— Куди ти його відправиш, він тебе сам відправить…

— А доладно у нього виходить… Що ж, дівки раді, жінки раді, нехай народ потішить.

Все село — прошені й непрошені — готувалось гуляти. День був імлистий, на траві лежав іній, пахло печеним хлібом, смаленою свининою. На деяких подвір’ях починалась біганина, кричала птиця, через ворота перелітали гуси, кури… В одній хаті нудьгував на лаві, на покутті, одягнений, побритий жених, — не їв, не курив. В другій убирали молоду. Баби, зачувши, іцо в таких справах тепер без них не обійтися, — учили її пристойно голосити.

— заспівувала бабуся мертвяцьким голосом, і друга підхоплювала, журливо схиливши на долоню зморщену щоку:

Але молодухи жодна не захотіла голосити, навіть досадували:

— Це за ваших часів, бабусю, пропивали