Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

— Звідки у вас цей запис? — хрипко спитав він. В обличчя йому шугнула кров, він підніс руку до коміра гімнастерки. Ландштурмістові здалося, що другою рукою російський офіцер зараз витягне револьвер, — звичаї були воєнні… Але в страшних очах офіцера були тільки мука і благання… Ландштурміст якнайлагідніше сказав йому:

— Очевидно, вам добре відома ця дама, я можу дещо розказати про неї.

— Відома…

— О, це одна з сумних пригод…

— Чому — сумних? Ця дама загинула?

— Напевне не можу цього сказати… Мені б хотілося сподіватися на краще… За час війни я побачив, що людина надзвичайно живуче створіння, незважаючи на те, що поранити її легко і вона така чутлива до всякого болю… Це буває тому…

І він знову підняв був палець, — Рощин весь скривився:

— Кажіть, де ви бачили її, що з нею трапилось?

— Ми познайомились у вагоні… Катерина Дмитрівна тільки що втратила свого палко любимого чоловіка…

— Це була провокація! Я живий, як бачите….

Ландштурміст відкинувся на стільці, маленький рот його став круглим, галчачі очі — круглими, він ляпнув долонями по столі:

— Я приходжу в цей ресторан, де ніколи не бував, сідаю за цей столик, виймаю книжку… І — мертві пробуджуються! Ви чоловік цієї дами? Вона мені розповідала про вас, і я тоді ж уявив вас таким, саме таким… О ні, камрад Рощин, ви не повинні, ви не повинні…

Запнувшись, він стулив тонкі губи і поверх окулярів суворо, допитливо глянув Вадиму Петровичу в очі, повні сліз. На доброзичливо задертому носі у ландштурміста проступили краплини поту:

— Я сходив раніш Катеринослава, ваша дружина записала мені свою адресу. Я на цьому наполягав, я не

6Z9 хотів втратити її, як птицю, що пролетіла. За дорогу мені вдалося вселити їй деяку бадьорість. Вона дуже розумна, її ясний, але мало розвинений розум прагне добрих і високих думок. Я їй сказав: «Горе — це доля мільйонів жінок у наш час, — горе і злигодні повинні бути перетворені на соціальну силу. Нехай горе додасть вам твердості». — «Навіщо, — вона спитала, — мені ця твердість? Хіба я хочу жити далі?» — «Ні, — я їй сказав, — ви хочете жити. Нема нічого значнішого, ніж воля до життя. Якщо ми бачимо навкруги тільки смерть, злигодні і горе, — ми повинні зрозуміти: ми самі винні в тому, що досі ще не усунули причини цього і не перетворили землю на мирне і щасливе пристановище для такого чудового феномена, як людина. Позаду вічне мовчання й попереду вічне мовчання, і тільки невеликий відрізок часу ми повинні прожити так, щоб гцастям цієї миті надолужити всю безмежну пустоту мовчання…» Я їй це сказав, щоб потішити її. Отже, я зліз і прибув у свою частину. Вночі ми дістали відомості, що поїзд, у якому їхала ваша дружина, був спинений бандою махновців, пограбований і всі пасажири відведені в невідомому напрямку. Оце все, що я знаю, камрад Рощин…

На сцені почалося кабаре. Піаніно й музиканта з волоссям, що стояло сторч, засунули за куліси. З’явився дон Ліманадо, конферансьє, московська знаменитість, гарненький, з підведеними очима, невизначеного віку чоловік у смокінгу й солом’яному твердому брилику, насунутому на брови.

— Поздоровляю вас, панове, з німецькою революцією! — він сам собі міцно потиснув руки. — Тільки що був на вокзалі. «Драстуйте, — кажу я німецькому оберлейтенантові, — як поживаєте?» — «Дуже добре, — каже він, — а як ви поживаєте?» — «Теж дуже добре, — кажу я, — надворі листопад, в солом’яному брилику холодно, а я теплого в Москві залишив, тепер не знаю, коли виручу». — «А ви купіть, — каже, — теплу шапку». — «Я, — кажу, — на шапку тисячу марок зібрав, а сьогодні мені за них п’ять карбованців видали». — «Ай-ай-ай», — каже він. «Ай-айай», — кажу я. Так ми з ним поговорили про те, про се, а його солдати на дахи вагонів лізуть. «Виїжджаєте?» — кажу я. «Виїжджаємо», — каже він. «Зовсім?» — кажу я… «Зовсім», — каже він. «Дуже жаль», — кажу я. «Нічого не вдієш», — каже він. «А як це розуміти — нічого не вдієш?» — кажу я. «А так розуміти, — каже він, — що без ніякого розуміння». — «Ай-ай-ай, — кажу я, — а ми надіялися, що у вас цього не буде». А тут солдати на дахах як гримнуть «Яблучко», — я й пішов… Кругом темно, вітер свище, у провулках стріляють, а мені програму починати, я спізнююсь, на серці тяжкий тягар. Я і заспівав.

За кулісою гримнуло піаніно. Конферансьє підскочив, перебив ногами:

Обернувшись спиною до сцени, дивлячись в очі цьому чудному німцеві, Рощин спитав:

— Ви не могли б дати відомостей — в якому районі зараз оперує Махно?

— За нашими останніми зведеннями, Махно почав серйозно натискати на виступаючі австрійські і подекуди німецькі військові частини. Штаб Махна знову тепер у Гуляйполі…

На початку листопада Качалінський полк стояв у резерві для поповнення й відпочинку. В ньому після закінчення боїв залишилось не більш як три сотні бійців. Петро Миколайович Мельшин, що одержав несподівано для себе бригаду, говорив у Військраді, і на його пропозицію командиром Качалінського полку був призначений Телєгін, який лежав у госпіталі, заступником — Сапожков, і полковим комісаром — Іван Гора. Батарея Телєгіна увійшла до складу полкової артилерії.

Стояли вогкі дні, що пахли пічним димом і мокрою псятиною.