Ходіння по муках - Олексій Миколайович Толстой

в підрядчики піду, сам буду господарювати на трьох десятинах, а в Росію вірю. — Він налив і зараз же важко обернувся до третього співбесідника: — Куди я їх подіну? Вигнались три коломенські версти, плаксиві, рябі, плоскогруді — тургенєвські баришні, і це в наш вік! Мати в усьому винна, та і я теж винен, каюсь. Старша хотіла на Бестужевські курси, — одговорили, до того ж лінива… Молодша захоплювалась театром і була б, скажу я вам, першокласною актрисою… З великого розуму одговорили, навіть погрожували… Словом — домострой, і це в наш вік!.. А все від недоумкуватості… Англієць на три роки наперед бачить, сидячи на мішку з вовною, це правильно… А ми, так би мовити, мислили в кожну пору року інакше. — Випивши, потрясши щоками, він несподівано додав: — А проте — не пропадем…

Третій співбесідник був уже такий п’яний, що тільки скрипів зубами і їв квіти — дрібні айстри, — відриваючи їх од риновки на столі. Він нічого не слухав, не зводячи мутних очей з сусіднього столика, де сиділи дуже гарненька дівчина з великим невинним вузлом попелястого волосся і огрядний молодий чоловік у напіввійськовій гімнастерці. Підперши щоку, не звертаючи ні на кого уваги, ніби тут справді були самі примари, він мовчки плакав. Дівчина, жалібно кривлячи кругле синьооке лице, гладила його руку, брала її і цілувала; близько нахиляючись, квапливо, злякано шепотіла йому. Він повільно похитував великим обличчям. Рощин почув його тьмяний неживий голос, яким бурмочуть уві сні:

— Облиш, Зіно, дай мені спокій… Я нічого більше не хочу, ні тебе, ні себе…

Він міг би й не говорити далі, і так було зрозуміло, чим скінчиться ця ніч для молодого чоловіка… Дівчина чимось нагадувала Катю, не обличчям, — тихою лагідністю рухів… Теж скінчить життя де-небудь серед сипнотифозних на вузловій станції… Їх заступили двоє хлопчаків, що швиденько сіли за столик, який звільнився.

У обох — підстрижені чубчики до брів, гнилі зуби, на брудних пальцях брильянти… «Я як оперіщу Машку залізною палицею, — хвастав один другому, — як почав її топтати, аж кістки у неї затріщали, у стерва».

— Пане капітан, дозволите зайняти місце за вашим столиком?

Рощин мовчки кивнув. За його столик сів чоловік у нікельованих окулярах, підібгавши під стіл невкладисті ноги. На ньому був зелено-сірий, тісний у грудях мундир німецького ландштурміста. Ледве вимовляючи російські слова, він сказав офіціантові:

— Будь ласка, покушать трошки, я не кушав дуже давно, і пива, пива!

Він роздув худі щоки, показуючи, як він нап’ється пива, засміявся, потім трохи здивовано глянув голубими, як у галки, спокійними очима на похмурого Рощина:

— Пан капітан говорить по-німецьки?

— Говорю.

— Якщо я вам заважаю, я охоче пошукаю другого столика.

— Ви мені не заважаєте.

Рощин на цей раз відповів лагідніше. У ландштурміста було одне з тих німецьких облич, — вузьке, з трохи проваленим маленьким ротом, — яке до старості зберігав дитячий вираз і ніжний рум’янець. Ніс його був трохи задертий, ніби від доброзичливої цікавості до кожної людини.

— Раніш нам, солдатам, не дозволялось бувати в ресторанах, — сказав він. — З учорашнього дня німецька дисципліна стала розумнішою.

Рощин криво усміхнувся. Ландштурміст поспішив уточнити свою думку, піднявши по-професорськи палець з твердим нігтем:

— Дисципліна повинна бути розумною, тоді вона єсть форма громадського порядку і необхідна умова розвитку. Така розумна дисципліна народжується з глибоких соціальних рухів. Але якщо це не так, якщо вона тільки одне із знарядь примусу, тоді ми її не будемо називати дисципліною…

Він весело кивнув, закінчуючи цю свою, трохи невиразну, думку.

— Евакуюєтесь у Німеччину? — спитав Рощин.

— Так. Наша військова частина обрала комітет, і він ухвалив рішення, на щастя, — хоч це було й не без боротьби, — чисто принципове.

— Ну, що ж, по-російськи кажуть: скатертю дорога.

— Я непогано вивчив російську мову, я знаю, коли кажуть «скатертю дорога», це означає: «забирайся під три чорти»…

— А хоч би й так… Ви, здається, розумна людина: чого ж нам прикидатися? Ворогами були, ворогами й розлучилися…

— Так, так, — подумавши і похитавши головою, сказав ландштурміст, — з мого боку було б даремно і навіть безтактно заперечувати це.

І він знову усміхнувся тонкими губами, закінчуючи і цю тему. Йому принесли їжу й пиво. Він попросив пробачення, що на деякий час виключається з розмови, і взявся до шашлика, не поспішаючи, з якрюсь навіть урочистістю пережовуючи шматочки м’яса, пшеничного хліба і смажених помідорів.

— Смачно, — сказав він, почуваючи, що Рощин не зводить з нього злих, темних очей. Він з’їв усе до крихти, скоринкою вичистив тарілку і скоринку поклав у рот. Напівзаплющивши повіки, вихилив велику склянку холодного пива.

— Німці до їжі ставляться дуже серйозно. Німці багато голодували, і мають ще багато голодувати, перш ніж буде остаточно розв’язана проблема їжі.

І знову його довгий палець поліз угору.

— На світанку історії, коли людство переходило від первісного збирання дарів природи до насильницького вторгнення в природу, їжа стала результатом трудного й небезпечного процесу добування її. Їжа стала священним актом. Нажертись — значить заволодіти чужим життям, чужою силою. Звідси походять уявлення про можливість заклясти природу, тобто магія. Магічний ритуал їди покладений в основу всіх містичних культів. Їдять тіло бога… У мене записана цікава розмова з одним російським ученим про походження млинців. Масниця — це Свято поїдання сонця. Його заклинали хороводними танками, потім їли його зображення — млинці. Як бачите, слов’яни в своїх світоглядах завжди поривалися дуже високо…

Він засміявся. Розстебнув металічного гудзика мундира і вийняв пухлу, в потертій шкірі записну книжку, — ту саму, яку два місяці тому діставав у вагоні, щоб прочитати Каті Рощиній одне місце з Амміана Марцелліна. Поклавши її на стіл, обережно перегортав сторінки, дрібно списані замітками, виписками, адресами…

— Ось, — сказав він, поклавши палець на сторінку. Але Рощин