Такий він був... - Софія Парфанович

Після сніданку Микола йшов до праці в одному з таборових бюр. Хліборобського звання він зрікся, бо й де його тепер хліборобити? Між землею, що її стільки років ці люди орали на чужині, і ними виріс табір. Коні паслися на зарослих травою цегельняних розкопах. Вони, як і їхні господарі, мали за собою далекі дороги, важкі й небезпечні переживання. Пам’ятали — якщо так можна про них сказати, і Полтавщину, і Київщину, і Чернігівщину. Коні з далекої, соняшної України, що пройшли сотні кілометрів у мандрівці на захід.

В одному з бараків відкрито амбуляторію. До неї сходилися хворі, і Стефа записувала їх до книжки, зазначала, яке кому приписано лікування.

Люди працювали в різних ділянках. Але праці не було доволі, а ще тут, в тісноті. Тож роїлися на площі, снувалися біля бараків, готовили їжу на пічках, покладених з цегол, та говорили. Говорили всі, і багато. Дехто з них уперше за кілька років почув рідну мову, але кожен у своєму житті пройшов стільки, що було воно наче прецікава книга. Відчитували її, розгортаючи перед слухачами, оту живу книгу.

Вполудне в одному з бараків дзеленчав дзвінок. То в школі починалася пополуднева перерва. Зараз же парами виходили зі школи діти. Кароока пані Наталя вела їх на обід. Ідучи, співали:

Дзвеніли дитячі голоси, і рідна пісня, визволена з окови, тремтіла в повітрі, стелилася по суміжних полях, що хвилювали половіючим житом.

Василько й Івась співали теж. Перший раз вони стали ходити до рідної школи. Там, у баварському містечку, вони потрохи вчилися в німецькій школі, а потрохи вчили їх вечорами батьки. І навчили їх основного: читати й писати по-українськи. Інакше діти не знали б рідної грамоти зовсім. Було ж Івасеві несповна чотири роки, коли з батьками покинув рідний край.

Василеві було тепер дев’ять літ, і на свій вік був він кріпкий і здоровий, може завдяки життю в горах, на господарстві. Обидва хлопці носили шкіряні баварські штанята на шкіряних шлейках, прикрашених на грудях оленем, вирізьбленим з кістки. Коли було холодно, носили баварські куртки з сірого сукна, що защіпалися на ґудзики з оленячих рогів. Були справді як два господарські хлопці і ні в чому ні різнилися від своїх ровесників-німців, бо й говорили, як вони, гірським, південнонімецьким діялектом. Таких дітей було немало, і їх тепер треба було згуртувати та вчити рідного. Тож учителям було праці доволі.

Але хто думав би, що люди в таборі зажили мирним, лінивим життям, той помилявся б. Були справи, що турбували велику частину, і були такі, що журили всіх. Перша з них — приміщення. Уже виповнилися щільно всі бараки, але люди прибували щодня. Втікали від людоловів, втікали від насильної репатріяції.

Де ж мали подітися? Велику круглу цегельняну піч перегороджували хто чим мав: возами, цеглою, коцами, дошками. Влазили хильцем до тих комірок, піднісши коц, що правив за двері. І піч виглядала тепер як муравлисько. Але згодом не стало вже місця і в печі, а народ плив нестримною річкою. Таборова управа домагалася від американців, щоб табір перенесено до якогось справжнього забудовання, просторішого, щоб було де примістити людей.

Тим часом над усіма висіла тривога. По місті роз’їздили авта з червоними зірками, наближалися до табору, з авт виходили большевицькі старшини, щось говорили з американцями і знову від’їздили. Від тривожних вісток гомоніло в бараках.

Розставлені по місті стійки, як тільки появлявся ворог, повідомляли таборову управу. І тоді табір ставав на ноги в гострому поготівлі. Люди були готові боронитися хоч би й голіруч. Частина ж, що не вірила в успіх оборони, пролазила попід дротами й зникала в недалекому лісі.

Неспокійні були ночі в таборі. Стійки стояли скрізь, готові кожної хвилі піднести тривогу.

Фік із кількома псами, що знайшли тут собі пристановище, теж не дармував. Вони стежили вдень і вночі, разом з господарями обходили табір і заздалегідь повідомляли про небезпеку. Усі вони напевно знали ворога і пам’ятали зло, що його заподіяв він їхнім господарям.

Тож вартували. Вони були в кращому положенні від господарів: в разі потреби могли вжити свою зброю — зуби. Але люди в Новітній Січі стояли голіруч.

Наближалася осінь. Почали перепадати дощі, і людям стало холодно в переповнених бараках. Тож одного дня почалася нова мандрівка: вантажними автами, возами, хто чим міг, а то й міськими трамваями. Знову за місто, на його протилежний кінець, але вже до касарень, де ще недавно вишколювалися німецькі вояки. Тепер стояли пусткою ті ряди зелених мурованих будинків на просторій площі. Але й вони не змогли вмістити всього народу, тож частина мусіла влаштовуватися в стайнях та інших господарських будівлях.

Родина Жуків дістала невелику кімнатку. В більших кімнатах містилося по кілька родин чи самотніх людей, кожне відгородивши свою частину шафою, коцами, чим хто мав.

Микола та Стефа далі працювали, а Марія піклувалася домом і дітьми. Так їхнє життя набрало вигляду ніби нормального. Хлопці ходили до школи, стали завзятими пластунами. І, як колись вдома на Соколі, тепер в далекому чужому краю йшли українські юнаки й дівчатка маршовим кроком, співаючи: «Гей пластуни, гей юнаки!» Не мали вони ціпків, бо такого не було на Заході звичаю. Там, у цегельні, може й придалися б ціпки для оборони, але тут, в касарнях, вони були непотрібні.

Бо таки мали щастя люди в цьому таборі: ні разу ніякого нападу на нього не відбулося. У великому місті не відважувалися большевики чинити насильства, та й рішуча постава людей показала, що легко вони не піддалися б. Вивезення такої маси людей — це не ловля поодиноких. До того ж події в інших таборах голосним гомоном відбилися по світі. Пролилася