Такий він був... - Софія Парфанович

Зараз по приході союзники зарядили реєстрацію. Перевіряли: хто, відкіля, на які документи приїхав. Українців записували як росіян і всім разом обіцяли, що скоро вернуться додому. Бо й чому ж би ні ? Таж вони, вояки, тільки й чекають хвилини, щоб вернутися до своїх в Америці, Англії чи Франції. То чому б не вертатися насильно вивезеним російським громадянам?

Скитальці стали організуватися. Так, як розпалася штучно побудована німецька велика держава, так розлетілися й «ости» на українців, поляків, чехословаків, мадяр. Представники кожної групи говорили з тимчасовою владою, відбирали зарядження та переказували їх своїм людям.

Замаяв жовто-блакитний прапор над будинком у місті, де була домівка українського комітету.

Нелегко було представникові українців, Григорієві Онищакові, бо він, майже як всі українці, не знав англійської мови. А треба було переконувати американських вояків і старшин, що українці не росіяни і не поляки і що вони не хочуть вертатися додому.

Найтяжче було говорити з ними про комунізм та загрозу, яку несе він світові. Завжди казали американці: «Рашія ол райт, олд Джо авр френд». А про ніякий комунізм і слухати не хотіли.

Також і з другого боку доля била скитальців. Німці бо звільняли їх з праці, виселювали з будинків, і так цілими сім’ями вони залишалися бездомними. При тому відносилися до них з непритаєною ненавистю, мовляв, доволі вже поїли нашого хліба. Забували, як тяжко працювали вони на той хліб і як разом з ними наражались на небезпеки й злигодні війни.

Тяжкі були ці дні для скитальців. А тим часом приходили щораз тривожніші вістки: одних кудись повезли, інших віддали насильно большевикам, ще інших забрали до табору, за дроти. Невідомо, що буде завтра…

Так, для скитальців війна ще не покінчилася. Вона щойно розгоралася, набираючи чимраз більшої гостроти. Бо скитальці вирішили радше згинути, як віддатися живими в руки большевикам.

А вони роз’їздили вільно по не своїй країні. В американських чи англійських військових автах, з намальованою на них червоною зіркою. У нових уніформах. Вони почували себе як вдома. Сиділи в головних кватирах, переглядали списки «остів» і вибирали людей. Концтабори, вивози, насильства — не першина їм. Мали в цьому досвід.

З їх то наказу американці заборонили вивішувати український прапор. На всіх інших національних комітетах були прапори, тільки український залишився без нього. Був то корабель, що пливе без прапора. Бо українці були — бездержавні. Бо заявляли при всіх реєстраціях, при всіх переслухуваннях:

— Ми не поляки і не росіяни. Нашу країну поділили по першій світовій війні на частини і віддали їх сусідам. Але ми ніколи не визнавали й не визнаємо їхньої влади над нами. Ми хочемо бути вільні. Ми — українці!

Зводили плечима, списували, переговорювали.

А дні південнонімецького літа лежали яскравими смугами на блудних стежках бездомних людей.

Ніч була неспокійна. Десь внизу, в містечку, гуркотіли автомашини, але до осель на гору долітали тільки слабі відгуки. Все ж таки пси по господарствах непокоїлися. Незвичайний рух в містечку будив у них якусь тривогу. Та чи не найбільше з усіх непокоївся Фік. Цілу ніч він гавкав, торгав ланцюг і протяжно вив. Декілька разів Микола виходив дивитися, чи часом не закрадаються злодії. Але довкола було тихо, місяць заливав срібним сяйвом полонину, дерева в лісі стояли нерухомо. Тоді він підходив до пса і заспокоював його:

— Що сталося, Фіку? Ніде нікого немає.

Фік повертав голову в напрямі містечка і зараз же починав гавкати.

— «Щось діється в містечку, — міркував Микола, вертаючись до хати. — Фік не без причини непокоїться. Такий він був завжди перед нальотами...»

Фік торгав ланцюг і брехав. Тож, западаючи в сон, Микола вирішив: треба вранці збігти в містечко і подивитися, що воно там таке. А то тут на полонині нічого не знати.

Ледве зійшло сонце пан Жук устав, взяв зі собою Фіка і пішов з ним униз лісовою доріжкою. Зупинившись на краю лісу, подивився на містечко.

Воно прокидалось зі сну. Де-не-де скрипіли ворота, гуркотіли колодязні помпи та мукали корови. У малому костелику озвався дзвінок на вранішнє «Аве».

На площі перед ратушею стояли дві великі вантажні машини і особове авто гнилозеленого кольору. На кожному з них була червона зірка. Серце у Миколи забилося тривожно. Фік з пронизливим гавкотом кинувся вперед.

— Фіку, до ноги! — крикнув Жук.

Пес нерадо завернувся. Жук увійшов з ним в кущі і наказав:

— Лежати! Варувати!

Пес подивився розумними очима на пана і ліг під кущем Все ж таки носом він повернувся в напрямі доріжки, якою збігав униз його господар. Час від часу він підводився і неспокійно нюшив. Зараз же, одначе, послушний наказові, лягав на своє місце.

Тим часом Жук дійшов до одного з крайніх будинків містечка і тричі свиснув. Незабаром з вікна горішнього поверху вихилилась голова якоїсь людини. За хвилину Жук говорив з нею, стоячи за рогом хати. Після короткої розмови швидким кроком подався стежкою вгору. Фік стояв на краю лісу і з помітною нетерплячкою дожидав. Жук нахилився, поплескав його по голові й сказав:

— Розумний пес! Мусимо втікати, а то згинемо.

Жук довідався від приятеля, що напередодні ввечері до містечка приїхали большевики. Бурмістр видав їм список усіх людей, що походили зі сходу, і вони забрали кілька родин і замкнули їх у підвал ратуші. Паніка огорнула всіх утікачів.

На нараді з господарем Айснером вирішили, що родина Жуків втече до лісу і сховається там у мисливській хатці. Швидко поскладали в наплечники харчі, взяли з собою коци і запасний одяг, звільнили Фіка з ланцюга і всі разом зникли в лісовій гущавині.

Десь по полудні з’явилися на узліссі три вояки, вузькою стежкою прямуючи до фарми Айснера. Вони увійшли в будинок і ламаною німецькою мовою старалися вияснити,