Такий він був... - Софія Парфанович

Постала інституція, яка заопікувалася втікачами. Спершу це була УНРА, а потім ІРО. Була ніби міжнародня, але найбільше коштів і труду поносили американці, головно в тій американській зоні Німеччини.

Отже, нашим скитальцям зажилося мирно. Вранці виїздили з табору вантажні авта з гуртами робітників, з мітлами, застромленими по кутках. Інші їхали до лісу заготовляти дерево на зиму, хто займався постачанням, хто харчуванням, транспортом, школою, лікарнею, працею по різних бюрах і товариствах, що згодом позав’язувалися.

Та як би там їм уже не жилося, непевність завтрішнього дня тяжіла над ними й далі. І питання, що з ними зроблять, хвилювало людей, і вони пильно прислухалися до новин, що їх проголошувано гучномовцем. Біля нього завжди купчився на майдані народ.

А новин завжди було доволі. З них найважливіші і найбільш тривожні були про приїзд до табору репатріяційних комісій. То вони мали вибирати зі списків «своїх громадян», то мали намовляти людей до повороту.

З раннього ранку народ роївся на площі. В розмовах, жестах, ході таборян було хвилювання й рішучість. Вимахували руками, стукали кулаком об кулак, засаджували шапку на вуха чи на потилицю рухом, повним розмаху й готовости. Так, бо знову мала приїхати репатріяційна комісія.

Давно вже позникали зі списків «східняки», до яких большевики нібито мали більше право, як до галичан. Тепер кожен був галичанином. Нашвидку ще повторювали назви міст і вулиць, і де все це є і що там хто робив. Микола мав декількох таких «перероблених», і їм пояснював. І казав те, що вже зранку голосили гучномовці: поводитися спокійно, ніякого насильства, ніякої напасливости.

Десь біля десятої заїхали до табору дві автомашини і з них вийшло кілька большевицьких старшин.

— Здраствуйтє! — гукнули до людей, що купчилися біля входу до таборової управи. Ніхто не відповів. Позирали з-під лоба.

В бюрї, розгостившися наче у себе вдома, стали викликати таборян. Та прізвища на їхньому списку не погоджувалися з прізвищами в таборовому списку, а коли й погоджувались, то такий то і такий «енко» був із Західньої України, зовсім напевно, і свідків мав на те, і папери, які хочете. Народ хитрющий і запопадливий, відомо. От кличуть Катрю Вівчаренко.

— Ти откуда, бабушка? — питає совєтський майор.

Старенька жінка стоїть, витирає носа й прикидається, що нічого не розуміє.

— Не валяй дурака! — вигукує майор. — Сконд ти?

— Та зі Станиславова, прошу пана, — видушує з себе старенька.

— Де той Станіславів?

— Та де ж би, добродію, де ж би, як не в Ґаліції.

— Що там робила?

— Работала, тяжко работала, — «бабушка» забуває своє галичанство.

— Как работала?

— В швейній артілі, товаришу.

— Як їхала до праці?

— Трамбальом, товаришу, трамбальом, дальоко було ногами йти.

— Врьош ти, бабушка, в Станіславе нєт трамвая!

— Та я неграмотна, ваше благородіє. — «Бабушка» сама доброта й щирість.

Службовці як хто: затикають носи хустками й сміються тихцем, інші подаються до сусідньої кімнати і там регочуться аж за животи беруться.

І таких чимало. З ними не договоришся!

Але є й інакші. Є такі, що самі підходять до членів комісії і самі домагаються розмови. Он Олекса Дегтяренко з четвертого бльоку.

— Ти откуда?

— З Полтавщини.

— З міста чи з деревні?

— З села.

— Зовуть?

— Навіщо вам? Ви кажіть, чого хочете.

— На родіну вертайся! Харашо там жити стало після війни. Родіна простить тобі всі провини, влаштуємо на працю, будеш харашо заробляти…

— Знаю я вас і вашу родіну! Десять літ у Сибіру ліс рубав, батьки з голоду померли, жінку з дітьми в тріскучий мороз з хати вигнали, тож погинули з голоду й холоду, брат по сьогодні в Казахстані …

Олекса ніби з книжки читає. Викладає все, чим душа наболіла за ті роки. Майор схоплюється, б’є кулаком об стіл і кричить:

— Довольно! Куркуль ти і буржуазний прислужник! А на родіну однаково поїдеш, по волі чи по неволі!

— А це ще буде видно! — Олекса повертається й гордовито виходить з кімнати.

Зараз же на майдані його обступають: а що питав, а що ти говорив? І за ним іде другий, третій, і кожен читає-вичитує, як на машині шиє. І всі вони кажуть: ні, не поїдемо! Большевики покликаються на друковані оповістки-заклик до повороту, розписують блага, які чекають на репатріянтів, а далі — погрожують. Але немає таких, що погодилися б вертатися.

Народу на майдані прибуває, погрози большевиків розбурхують масу.

Пізно по полудні комісія виходить з бюра. Юрба кричить і лається, кулаків у повітрі, кулаків! Відкілясь вибігають два пси, Фік і його приятель Бровко, пізнають гостей. Гаркнувши, Фік кидається до майора і хапає його зубами за ногу. В тій хвилині град цегол сиплеться на автомашини, бряжчить скло, сичать гуми…

Командант табору з трудом опановує ситуацію. Микола відтягує Фіка. Пес з неохотою відступає, в зубах ще кусок закривавленої штанини. Гучномовці закликають народ до спокою, погрожують карами за розбиті автомашини і комісарів.

Лаючись і вимахуючи руками, відступає народ. Марія поклепує Фіка по спині, таборяни хвалять її пса за хоробрість:

— Пізнав їх! Здорово дряпнув зубом большевика!

— Хай не лізе!

— А на родіну таки не поїдемо! Ані по волі, ані з примусу! — кричать люди.

Американці приглядаються цій події,