Українська література » » Такий він був... - Софія Парфанович

Такий він був... - Софія Парфанович

Читаємо онлайн Такий він був... - Софія Парфанович
право там, поза табором, а не тут, де ми були повними панами, ми, діпісти.

Однак, війни за сучки велися переважно поза таборами. Туди тічкою вибігали наші хоробрі песичі і не раз верталися, вкриті всіми ознаками бонової слави, почавши від обгризених вух, а на переломаних ногах і спинах кінчаючи. Що ж, війна, і тих швабпсів треба трохи повчити. Щождо сучок, то, як і в давнину, бранки бували нагородами для переможців…

Але люди дивилися на своїх псів з журбою й похитували головами. Кожної хвилини шваби можуть їх винищити, мовляв, розносять хвороби, або й прийдеться самим їх позбутися. Було їх лише кілька, але кожен мав за собою не менше славну історію, як Фікова, і коли вже вони але сюди примандрували, то, очевидно, господарі були до них дуже прив’язані.

А що буде з кіньми? Їх же на еміґрацію не пустять. І ними ж ми маємо вертатися додому. Бо чекай-дочікуйся транспортів! А ми запряжемо Карого й Шпака чи двох Гнідих, батіжок в руки і:

— Вйо, мої коники, вйо, діти! Як приїхали, так і повернетеся! До вільної, соборної, незалежної, бандерівської, мельниківської, гетьманської, демократично -революційної багрянівської, доленківської… Вйо, гайта, вісьта, соб і цабе, ти, борозний, і ти, підручний!

Чи не про це говорили між собою Фік і Бурцьо, і Босий, і коні, їхні приятелі, коли зустрічалися чи то в стайні, чи на пасовиську? Може й вони надіялися кожної хвилини вертатися до власних стаєнь, хоч там і не буде консерв і хліба, масного й смачного, не буде вигідного, бездільного життя. Але дім — домом. Рідний.

СКРИНІНҐИ

Чого як чого, але цього слова Фік не розумів. Слово чуже, ніколи в собачому словнику не вживане. Почувши його перший раз, Фік почав дбайливо нюшити. Його ніздрі кривилися вліво і вправо, втягаючи повітря. Але, крім запаху звичайного пилу, кінського гною та харчів, нічого не вдавалося вловити його чуйному носові. Ах, правда, запах його господарів!

Вранці зібралася ціла сім’я, і Фік дивився на неї здивований. Не було ж свята, ні неділі, діти пішли до школи. Та й не пора була на прогулянку, бо осінь, погода дощова. Але господарі поговорили і десь пішли. Тож краще й собі податися до стайні, розвідати, які є новини.

А новина була. І ім’я її: скринінґ. Від чого воно, це слово? Кажуть, що «скрін», то сито. Значить, скринінґ: пересівання крізь сито. Кого пересіватимуть, псів? Ні, людей. Крізь яке сито? Політично еміграційне, міжнародньо-комуністичне, хто його знає ще яке. Але раз таке почалося, значить щось буде. Щось уже рушилося. Не сидіти ж нам тут, в таборі, без кінця, до суду-віку!

* * *

Зібралися у великій кімнаті й виповнювали формулярі. Писали, хто вони й відкіля, яких батьків, які мали прізвища, коли та де народилися. А там: коли приїхали до Німеччини, де були, що робили, скільки їм платили за роботу. А чи були в армії, якій?

Тут уже було не одне табу. Знали їх усі: не пиши, що ти з Східньої, тільки з Західньої. Не пиши, що сам поїхав, тільки що насильно вивезли німці. Не пиши, що робив якусь іншу, крім каторжної, роботу, за яку платили обмаль. В арміях не бував, борони Боже, політики слихом-слихати, видом-видати не чув і не видів. Чому не вертаєшся? Бо винищили сім’ю та й мене знищать. Що хочеш робити? Емігрувати! Куди? До Америки!

До Америки! До Америки!

Хитріші мали готові документи, що наявно свідчили про їхню правду. Інколи в поспіху забирали з собою метрику не Медведя, а Медведенка, і не з Печеніжина чи Левандівки, а з Чорнухів, Олексіївни чи Запоріжжя. А тут ще така метрика по-латині чи по-польськи, розбери її. Правда, та була жовта від старости й подерта або дбайливо склеєна, а ця… але на все є спосіб, одна, як і друга, папір. Очевидно, найкраще не мати жадної! Тоді й не видно, котра звідкіля. І загалом документ — шкідлива штука, і не знати, котрий може помогти, а котрий може й угробити людину. Цур їм, отим паперам!

Скринінґи тягнулися й тягнулися. Спершу писали. Потім кликали й переслухували. Кружляли глухі чутки, мовляв, мають і вони своїх донощиків, мають і вони таких, що знають кожного і про кожного. Народ бо наш правдомовний і говіркий, як набридне мовчати й брехати, таки правду скаже, ще й забожиться.

Карту Західньої вивчали напам’ять. Містечко й село знали, як свою Олексіївку, і знали, хто там і жив і який ксьондз був і яка школа. Аякже, добродію, аякже, пане-товаришу!

Штуки вдавалися. Були, врешті, й західняки, ті пролазили, як мурашня, і кари на них не було Господньої. А вже наш брат…

— Ну, і що ж ти поробиш ?! Хитрющі оті французи чи американці, чи хто його знає, чиї вони. Хто їм не довподоби — давай набік відкладати папери. І наших в одну кімнату, а тих, західняків, в другу. Тоді прийшов такий панок у першу кімнату й каже:

— «Нєх бендзє похвальони Єзус Христус!» — а наші тільки роти пороззявляли, бо ніколи вони не чули такої дивовижі! І зайшов він до другої кімнати і каже: — «Нєх бендзє похвальони!» — а західняки, як один, на ввесь голос: «На вєкі вєкуф, амен!» Такі сволочі, не могли помовчати!.. Подумаєш, хваляться, що знають польську мову. Он спробували б по-русски, чи втяли б …

Ну, як пробували, так пробували, як хто відказував, так відказував, але скринінґи йшли. Людей чистили, наче полову від зерна відсівали.

Нова паніка впала на табори: вичищених вивозитимуть з таборів! Большевикам віддадуть! Німцям на поталу, на пожертя! На голодну смерть!

І знову народ гудів, мітингував, погрожував, що не дасть братів, що боротиметься до останньої краплі крови, що...

Трохи вивезли до якоїсь німецької школи і позбавили опіки ІРО. Дістали німецькі харчові картки. Біда була їм. Але поки були табори, то ще там між своїми

Відгуки про книгу Такий він був... - Софія Парфанович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: