Українська література » » Такий він був... - Софія Парфанович

Такий він був... - Софія Парфанович

Читаємо онлайн Такий він був... - Софія Парфанович
ловив носом запах своїх колишніх господарів? Можливо, що дещо з нього ще залишилося в житлі. Тож спочатку скавучав і добивався всередину. Але коли двері відчинялися, Фік на порозі відразу помічав, що все тут змінилося, що живуть чужі люди, і їхні речі висять на стінах, а їхні валізки стоять по кутках.

Оглянувши й обнюхавши житло, Фік переконувався, що нічого не лишилося в ньому від його господарів. Тож, понуривши голову й підібравши хвоста, виходив, лягав під дверима, голову клав на лапи і западав у журливу дрімоту. Так чекав на своїх господарів. Люди знали його й жаліли. Інколи хтось підносив йому мисочку зупи чи наливав у бляшанку води. Зупи пес не доторкався, пив тільки воду.

Десь після обіду Фік залишав будинок. Бо господарі не приходили обідати, а чужі люди харчувалися у таборовій харчівні, і в їхній кімнаті не пахнуло вареною стравою. Від того погасала надія, росла зневіра-туга. Підводився тяжко і, не хапаючись, ішов назад до будинку, де його залишила Марія, до нових господарів. До їхньої хати він не добивався і не просився. Лягав біля дверей і знову западав у дрімоту. Інколи крізь сон скавучав або вив. Або злегка погавкував, і тоді його ноги тремтіли, ніби бігли. Так у сні Фік доганяв своїх господарів. Але ні сон, ні ява не скорочували далекої, далекої дороги, яку зверстали його господарі у невідомий світ.

* * *

— Що зробити з псом? — радилася чоловіка Валя. — Як би не було, я обіцяла Ставничій, що ним піклуватимусь. Але пес рішуче не хоче їсти. Інколи тільки води хлепне. Схуд, шкіра й кістки. Боюсь, щоб не згинув. 

— Він тужить за своїми. Я читав, що собака може з туги згинути. Рід самогубства. Але яка на це рада?

— Я пробую говорити до нього, пробую його гладити. Але він до всього байдужий, і ніщо не прихиляє його серця до мене.

— Мабуть, ми зле зробили, що прийняли його. Навіщо нам оці турботи? Перед нами еміграція, так багато треба поладнати, а ми мусимо панькатися з чужим псом. Хай собі робить, що хоче!

Але у Валі було співчутливе серце, як в усіх жінок. Для неї тварина була похожа на дитину, і їй було боляче дивитися, як вона страждає.

— Спробую завтра порадитись лікаря. Правда, він не ветеринар, але може дасть яких вітамінів чи іншого ліку. Може він хворий? Адже три тижні вже минуло, і пес ледве волоче ногами.

Вранці Валя взяла Фіна на ланцюжок і повела до лікаря. Того самого, що колись врятував його від загибелі з рук живолупа. Фік пам’ятав лікаря і звичайно, зустрічаючи на подвір’ї, лащився до нього.

На чергу довелось підождати. Забившись під лавку, пес лежав непорушно. Слабий і охлялий, він не помічав нікого, ніким не цікавився. Все ж, коли Валя ввела його до приймальні, злегка завиляв хвостом і заскавучав.

— Така біда, докторе, — розказувала Валя, — і біду цю я сама взяла собі на голову. Пес зовсім не приймає харчів, погляньте як схуд, ледве ходить. А ви знаєте, чим він був для Ставничої. Що ж мені тепер робити? Може маєте які ліки для нього?

Доктор нахилився і став гладити Фіка. Пес з вдячністю дивився на нього. Але його очі не мали ані того полиску, ані тієї радости, яку мають очі у щасливих, задоволених псів. Вони глибоко запалися, і під ними зморшками звисала шкіра. Все ж хвостом Фік повідомляв, що пізнав приятеля і що пестощі справляють йому приємність.

— Сестро, підіть до кухні і принесіть у горщику трохи молока. Спробуємо хворого полікувати, — усміхнувся доктор.

Фік лежав на столі, доктор міряв йому температуру, заглядав до рота, промацував черево.

— Хвороби не знаходжу, алеж то шкіра й кістки, справді. Бідний, бідний Фік!

Доктор підійшов до шафки, знайшов якийсь порошок і змішав його з молоком. Взяв ложечку і, розхиливши псові пащу, влив туди молоко. Пес, хотів чи ні, мусів проковтнути. Так доктор погодував його склянкою молока.

— Відваги, будуть ще з нього люди! Спробуйте вполудне й увечері так само погодувати. Ось і вітаміни, домішайте їх до молока. Разом з харчем вони піднесуть апетит і повернуть йому охоту до життя.

Так Фік став пацієнтом, що його треба було насильно годувати. І вже за кілька днів прокинувся в нього апетит. Але їв не хапаючись, знехотя, так, як хтось виконує неприємний обов’язок.

До дверей своїх давніх господарів ще підходив, але щораз рідше, мабуть, зрозумів, що нічого чекати і що господарі не вернуться. Може пригадалось йому тяжке вичікування під дверима дому Диких. Коли господарів немає день і другий і низку днів — значить, покинули вони хату, покинули свого пса.

* * *

До нових господарів Фік не звик і не прив’язався. Харчі приймав без охоти й радости, ніколи ні до кого не лащився. Вони були чужі йому, байдужі люди.

І добре сталося, що не прив’язався. Не минуло й чотирьох місяців, як вони теж емігрували. І пса Валя передала Оксані Манько.

Перехід від одних до других Фік прийняв зовсім байдуже. Їв і спав, як завжди, і дні його та ночі поринали в беззмістовній дрімоті. Плентався по кімнаті, виходив з Оксаною на подвір’я, поладнавши свої справи, вертався назад, так само байдуже, як і виходив.

Тоді і я, Читачу, побачила його знову. Він різнився від того пса, якого я знала у Ставничих, ще з дому. Постарівся, збайдужів, не привітався зі мною. Раз тільки, коли я погладила його, поглянув з-під лоба, і мені здалося, що в його очах заграв вогник спогаду. Але зразу після того пішов у куток, ліг на свій килимчик і, зідхнувши, задрімав.

ЛИСТ І ЙОГО НАСЛІДКИ

Він не прийшов і не приїхав. Він перелетів понад двома суходолами й великим простором Атлантику

Відгуки про книгу Такий він був... - Софія Парфанович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: