Такий він був... - Софія Парфанович
Оглянувши й обнюхавши житло, Фік переконувався, що нічого не лишилося в ньому від його господарів. Тож, понуривши голову й підібравши хвоста, виходив, лягав під дверима, голову клав на лапи і западав у журливу дрімоту. Так чекав на своїх господарів. Люди знали його й жаліли. Інколи хтось підносив йому мисочку зупи чи наливав у бляшанку води. Зупи пес не доторкався, пив тільки воду.
Десь після обіду Фік залишав будинок. Бо господарі не приходили обідати, а чужі люди харчувалися у таборовій харчівні, і в їхній кімнаті не пахнуло вареною стравою. Від того погасала надія, росла зневіра-туга. Підводився тяжко і, не хапаючись, ішов назад до будинку, де його залишила Марія, до нових господарів. До їхньої хати він не добивався і не просився. Лягав біля дверей і знову западав у дрімоту. Інколи крізь сон скавучав або вив. Або злегка погавкував, і тоді його ноги тремтіли, ніби бігли. Так у сні Фік доганяв своїх господарів. Але ні сон, ні ява не скорочували далекої, далекої дороги, яку зверстали його господарі у невідомий світ.
* * *— Що зробити з псом? — радилася чоловіка Валя. — Як би не було, я обіцяла Ставничій, що ним піклуватимусь. Але пес рішуче не хоче їсти. Інколи тільки води хлепне. Схуд, шкіра й кістки. Боюсь, щоб не згинув.
— Він тужить за своїми. Я читав, що собака може з туги згинути. Рід самогубства. Але яка на це рада?
— Я пробую говорити до нього, пробую його гладити. Але він до всього байдужий, і ніщо не прихиляє його серця до мене.
— Мабуть, ми зле зробили, що прийняли його. Навіщо нам оці турботи? Перед нами еміграція, так багато треба поладнати, а ми мусимо панькатися з чужим псом. Хай собі робить, що хоче!
Але у Валі було співчутливе серце, як в усіх жінок. Для неї тварина була похожа на дитину, і їй було боляче дивитися, як вона страждає.
— Спробую завтра порадитись лікаря. Правда, він не ветеринар, але може дасть яких вітамінів чи іншого ліку. Може він хворий? Адже три тижні вже минуло, і пес ледве волоче ногами.
Вранці Валя взяла Фіна на ланцюжок і повела до лікаря. Того самого, що колись врятував його від загибелі з рук живолупа. Фік пам’ятав лікаря і звичайно, зустрічаючи на подвір’ї, лащився до нього.
На чергу довелось підождати. Забившись під лавку, пес лежав непорушно. Слабий і охлялий, він не помічав нікого, ніким не цікавився. Все ж, коли Валя ввела його до приймальні, злегка завиляв хвостом і заскавучав.
— Така біда, докторе, — розказувала Валя, — і біду цю я сама взяла собі на голову. Пес зовсім не приймає харчів, погляньте як схуд, ледве ходить. А ви знаєте, чим він був для Ставничої. Що ж мені тепер робити? Може маєте які ліки для нього?
Доктор нахилився і став гладити Фіка. Пес з вдячністю дивився на нього. Але його очі не мали ані того полиску, ані тієї радости, яку мають очі у щасливих, задоволених псів. Вони глибоко запалися, і під ними зморшками звисала шкіра. Все ж хвостом Фік повідомляв, що пізнав приятеля і що пестощі справляють йому приємність.
— Сестро, підіть до кухні і принесіть у горщику трохи молока. Спробуємо хворого полікувати, — усміхнувся доктор.
Фік лежав на столі, доктор міряв йому температуру, заглядав до рота, промацував черево.
— Хвороби не знаходжу, алеж то шкіра й кістки, справді. Бідний, бідний Фік!
Доктор підійшов до шафки, знайшов якийсь порошок і змішав його з молоком. Взяв ложечку і, розхиливши псові пащу, влив туди молоко. Пес, хотів чи ні, мусів проковтнути. Так доктор погодував його склянкою молока.
— Відваги, будуть ще з нього люди! Спробуйте вполудне й увечері так само погодувати. Ось і вітаміни, домішайте їх до молока. Разом з харчем вони піднесуть апетит і повернуть йому охоту до життя.
Так Фік став пацієнтом, що його треба було насильно годувати. І вже за кілька днів прокинувся в нього апетит. Але їв не хапаючись, знехотя, так, як хтось виконує неприємний обов’язок.
До дверей своїх давніх господарів ще підходив, але щораз рідше, мабуть, зрозумів, що нічого чекати і що господарі не вернуться. Може пригадалось йому тяжке вичікування під дверима дому Диких. Коли господарів немає день і другий і низку днів — значить, покинули вони хату, покинули свого пса.
* * *До нових господарів Фік не звик і не прив’язався. Харчі приймав без охоти й радости, ніколи ні до кого не лащився. Вони були чужі йому, байдужі люди.
І добре сталося, що не прив’язався. Не минуло й чотирьох місяців, як вони теж емігрували. І пса Валя передала Оксані Манько.
Перехід від одних до других Фік прийняв зовсім байдуже. Їв і спав, як завжди, і дні його та ночі поринали в беззмістовній дрімоті. Плентався по кімнаті, виходив з Оксаною на подвір’я, поладнавши свої справи, вертався назад, так само байдуже, як і виходив.
Тоді і я, Читачу, побачила його знову. Він різнився від того пса, якого я знала у Ставничих, ще з дому. Постарівся, збайдужів, не привітався зі мною. Раз тільки, коли я погладила його, поглянув з-під лоба, і мені здалося, що в його очах заграв вогник спогаду. Але зразу після того пішов у куток, ліг на свій килимчик і, зідхнувши, задрімав.
ЛИСТ І ЙОГО НАСЛІДКИВін не прийшов і не приїхав. Він перелетів понад двома суходолами й великим простором Атлантику