Українська література » » Такий він був... - Софія Парфанович

Такий він був... - Софія Парфанович

Читаємо онлайн Такий він був... - Софія Парфанович
class="book">Поклик: «Фік!» і постріл пролунали одночасно. НА ТЕКСТИЛЬНІЙ ФАБРИЦІ
І НА ГОСПОДАРСТВІ

Вранці відзивався гудок. Гострий, пронизливий, нестерпний. Не раз дівчата нарікали: хай би сказився! Бо він нагло вдирався в життя робітників, і з ним не можна було ніяк договоритися, ніяк його обминути: він кликав на працю.

З двох корпусів, у яких були приміщення для остарбайтерок,[3] вибігали дівчата. Їх німці вивезли на працю переважно з України. Вони збігали залізними сходили і розходилися по будинках, в яких працювали. Тепер уже стукотіли машини, бігали шпульки, снувалася пряжа, намотуючись на великі клубки. Ткацькі варстати пряли її потім, виробляючи полотно і вовняний матеріял на уніформи, коци і інші речі, потрібні для військового вжитку. Бо фабрика пана Гофбавера в цьому баварському містечку працювала, як і всі інші, тепер для війська.

Вполудне знову відзивався той же гостро-пронизливий гудок. Всі кидали працю і йшли до фабричної харчівні. Тут віддавали значки на харчі, брали з вікна кухні горщик із зупою та миску з чимось іншим і сідали їсти за довгими, на жовто помальованими столами. Зараз же наступний гудок кликав їх знову за станки. Біля них стояли до вечора, виконуючи важливу для армії працю за дуже малу платню. Але були вони не найманою, а примусово привезеною силою, невільницями чи воєнними бранками. Славетне німецьке «служити й мовчати» відносилось до них у стократ більшій мірі, як до самих німців.

Ставничі працювали в цій фабриці. Сюди їх приділили в таборі. Як сімейних, їх примістили не в спільній великій кімнаті, а в клітині, відгородженій картоновими стінами. Таких кілька клітин зробили з одної кімнати, що служила давніше як склад сировини.

Дерев’яні тапчани, присипані кукурудзяною соломою, були вкриті ряднами власного виробу, на них лежало по два коци і мала подушка з курячого пір’я. Стіл і дві лавки, скриньки з речами, одяг на стінах — оце було все майно родини колишнього вчителя.

В хаті панували завжди дошкульний холод і вогкість, бо палива давали мало, — воно мусіло обслуговувати виробництво.

Омелян не мав тяжкої праці. Він працював біля кітлів, у яких переварювали старе ганчір’я, папір, відпадки виробництва з додатком хемікалій. З того поставала маса, яку потім машини витягали в нитки і з неї виробляли матерію, мішаючи з вовняними, льняними чи конопляними нитками.

Марія працювала в прядильні. Обслуговувала два варстати, на яких нитки намотувалися на подовгасті шпульки.

У той час, коли батьки працювали, діти перебували в дитячому садку. До війни нічого такого не було при фабриці, бо в ній працювали місцеві люди і їхніх дітей матері виховували вдома. Чужинці ж мусіли працювати всі — і батьки і матері. Тож в одній фабричній кімнаті влаштували ясла-садок. Половина кімнати була обладнана ліжечками, в яких перебували малі діти, друга — лавочками, столиками та шафкою. В ній проходило життя старшеньких дітей. Їх доглядали по черзі дві робітниці, звільнені на той день від виробництва. Вони годували дітей, доглядали й бавилися з ними. Про навчання й мови не було.

В цьому то садку проводили день діти Ставничих. Івасеві був уже п’ятий, а Марті восьмий рік. Так вони жили в мандрівці і воєнних негодах, так і тепер мусіли звикати до умовин життя в фабриці. В погідні й теплі дні їм вільно було гратися перед вікнами на подвір’ї.

Усі діти були бліді, недоживлені, бо давали їм зовсім мало харчів, аби піддержувати життя. Вони ж не працювали, і директор злостився, що робітники з дітьми обтяжують його господарку. Але робітники були потрібні, і він мусів брати таких, яких до нього привозили. Зрештою і він і його невільники не вірили в тривкість такого стану. Зима сорок п’ятого року приносила Німеччині щораз нові поразки на фронтах. Хоч багато говорено про нову, загадкову зброю, якою німці переможуть союзників.

Це були похмурі дні, повні небезпек і непевности для всіх, хто в ту пору жив у Німеччині. Союзники бомбили міста, військові та залізничі споруди й фабрики. Вони заповіли, що в кожен фабричний комин кидатимуть бомби. А на фабриці Гофбавера було їх два, і дим з них то клубочився високо, то стелився по долині.

* * *

В той час, як Ставничі жили-працювали в фабриці, Жуки зажили на фармі. Миколі вдалося таки відвоювати своїх коней, і з ними його приділили до господарства пана Найснера.

Фарма Найснера стояла серед лісу на полонині. Внизу лежало містечко з двома фабриками і звивалася срібна стрічка ріки. Від містечка пнялися вгору доріжки вужівницями і зникали в альпійських лісах. Ось там, на висоті тисячі або й більше метрів, де ліс проріджувався, стояло на галявині кілька будинків. На цій гірській галявині було чудове повітря, і власники будинків, заможні фармери, займались там випасом худоби й молочним господарством.

Молоді сини фармерів були на фронті. Тому німці понавозили забраних зі сходу людей і розмістили їх, як наймитів, на цих господарствах. Пан Жук і його родина працювали за невелику плату, зате мали право жити на фармі і користатися харчами господаря.

Спершу Найснер не хотів держати Фіка й вимагав, щоб його знищили, та коли Жуки рішуче спротивились та ще й розказали історію пса, він погодився його залишити, але з умовою, щоб він був прив’язаний до ланцюга. Тож прийшлось Фікові звикати й до такого, дуже немилого, життя. Та він, що стільки пройшов і стільки бачив, наче знав, що це — необхідне і що це незабаром зміниться. Спершу торгав ланцюг і гриз, та згодом зрозумів, що перегризти його годі. Тому бігав вздовж дроту, на якому було почеплене кільце ланцюга, наслухував голосів лісу і тих, що долітали з інших фарм і з містечка внизу. Перегавкувався з сусідськими псами, і його досконалий нюх вивчив згодом усю найближчу околицю. Сморід фабричного диму, запах коней, худоби та бензини — ось що неслося від містечка і що було невловне для нюху людей.

І так прийшлося розстатися Ставничим з Фіком. Тої

Відгуки про книгу Такий він був... - Софія Парфанович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: