Такий він був... - Софія Парфанович

ночі, коли пес визволився з комірчини і лише чудом не згинув від пострілу вартового, припавши до землі, мусів Омелян подумати, що далі з ним зробити. Прийшов йому з поміччю чоловік із робочої бриґади, що виїздила до лісу заготовляти дерево. Схованого під плахтами, Фіка вивезли з табору на вантажному авті. Чоловік відніс його на господарство біля лісу і приобіцяв господареві заплатити за нього. Там і перебув Фік, аж доки Ставничі не залишили табору, а Жуки не влаштувалися на фармі, бо в фабриці напевно його не держали б. Діймаючу розлуку осолоджувало те, що Жуки були також майже його господарями під час довгої мандрівки. І те, що час від часу, в неділю, Ставничі навідувалися до Жуків. Здалеку вже пес помічав їх на стежці, що звивалася поміж полями, і вітав радісним гавканням. А вже міри не було Фіковій радості, коли Ставничі пестили його. В такі дні господар навіть дозволяв спустити пса з ланцюга, і він грався з дітьми, ходив з ними до лісу чи на полонину за квітками, і був щасливий.

Так, отже, жилося нашим знайомим на чужині. Очевидно, що Жукам куди ліпше, як Ставничим. Але Жуки час від часу підкидали якихось харчів своїм друзям, щоб допомогти їм перетривати.

СТАЛЕВІ МАШИНИ

Щораз частіше відзивався гудок. Але його різкий виклик лунав тепер у незвичайній порі. Такий самий нявкітливо-пронизливий. Ніби безліч котів виводили свою жалісну пісню поночі, напровесні. Він гомонів в усіх закутках фабрики, вдирався крізь зачинені вікна й двері, перемагав стукіт машин і гуркіт моторів. Він вилітав з фабрики і виводив свою одноманітну скаргу в містечку, аж поки не лягав десь далеко у горах. Після нього розлягався другий, коротший і гостріший. Першого називали «тривогою», і робітники мали наказ працювати, аж поки не залунає другий. Тоді мусіли мерщій бігти до підвалів. В ту пору звичайно літаки пролітали в найближчому сусідстві, понад важливим шляхом, що вів до Італії на південь. На Мюнхен, Авбґсбурґ, Нюрнберг. По дорозі вони бомбили залізниці, мости, двірці й фабрики, що ще збереглися.

Так було спочатку. Тоді всі люди навіть сходили до підвалів. Дехто не вірив, що можуть бомбити малу фабрику, закинену в гірській улоговині. Інші надіялись, що не бомбитимуть загалом нічого в містечку, бо в ньому була друга, більша фабрика. Над нею гордо повівав швейцарський прапор — червоний хрест на білому полі. Він був намальований також на дахах і коминах.

Тому то, може, пан Гофбавер і керівник виробництва пан Шмідт не дозволяли нікому покидати фабрику під час тривоги. Навіть німцям. Бо тривоги тривали щораз довше і повторялися щораз частіше. Тож коли робітники зможуть виробити приписану кількість матеріялів, якщо вони ходитимуть до бункру, викопаного в узбіччі гори?

Як тільки роздавався перший гудок, фабричні брами замикали і на подвір’ї залишались вартувати Гофбавер і Шмідт. Не раз робітники дивувалися: невже їм праця дорожча за життя? Правда, в останній хвилині і вони збігали в підвал, але хто міг би зрівнятися швидкістю з двома-трьома літаками, коли б вони відлучились від ескадрильї і, маючи окреме завдання, взяли трохи праворуч над мале містечко, в якому дві фабрики працювали для війська і до того ж був важливий міст над річкою?

Наближалась історична весна сорок п’ятого року. Тепер уже на фабриці не було двох гудків. Був один, і розлягався він уже десь біля десятої вранці. Тоді робітниці, що мали дітей, бігли за ними до садка і, схопивши їх, швидко збігали в підвал. Не одна з них казала: «Має моя дитина згинути сама або я сама, то краще хай нас уб’ють бомби разом». Корпусів було кілька, і доводилось бігти з одного до другого подвір’ям чи довгими коридорами.

Якщо був би і другий гудок, то і так було б пізно: літаки були б уже над містечком.

Деякі робітники загалом не сходили до підвалів. Он сидить на купі глини один. Шапку на голові придержує руками. Начебто так можна захистити її від страшної небезпеки. Поруч нього сидить другий німець і спокійнісінько курить люльку. Біля них пробігає Шмідт у горішній кут фабричного подвір’я, де ще одна брама.

— Сходити в підвал! Чому тут сидите? — запитує швидко.

Робітник виймає з рота люльку, вибиває з неї попіл об чобіт і каже:

— Вісім тонн румовиська і сталеві машини на голову. То краще вже зразу тут, на землі.

* * *

Був ясний ранок. Початок березня. Намерзлі вночі льодові бурульки грали веселковими вогнями у провесняному сонці. Під парканами цвіли проліски, поруч латок старого, хрупкого снігу червоніли дзбаночки вересу. Білі гірські вершки купалися в розсяйній синяві. Хотілося жити.

Залунав гудок. Як звичайно, як щодня. Ще навіть не було десятої.

— Летять! — відізвався німець до свого сусіда, що, як і він, сидів на подвір’ї під час тривоги. Той потакнув головою і насунув шапку глибше на голову.

Летіли, пролетіли. Шум моторів слабшав за горами. Але що це за ескадрилька, що виринула з-за гір?

— Вісім! — сказав німець.

Передній став швидко знижуватися. За ним решта, як ключ журавлів за провідником. Наче червона квітка вицвіла з першого. Хвилинку яскравіла на тлі синяви. Негайно повітря пронизали страшні вибухи. Раз-по-раз, один за одним. Курява з розвалених будівель і дим пожарів бухнули в небо й закрили сонце іржавим туманом.

Ставничі вибігли з садка. Попереду Омелян, держачи за руку Марточку. Марія була ще в кімнаті, одягаючи швидко на Івася курточку. Стала на порозі і — немов би хто ножем розрізав будинок! Він захитався, безодня зачорніла й закурилася перед самим порогом кімнати. В неї полетіли люди, на них посипалося румовисько і посунули сталеві машини.

Стовп куряви піднімався з улоговини. Спалахували фосфорові бомби й горіли будинки, горіли вулиці містечка.

Розлетілися комини фабрики, ніби побудовані з дитячих кубиків. Тихо стало на виробництві. Тільки ще врядигоди вибухали часові бомби. Пожарні сторожі й амбулянс опам’яталися перші. Поспішали на допомогу.