Скляні бджоли - Ернст Юнгер
Що ж до тактичної поведінки за зразком двосічного ножа, то Цаппароні визнав, що я маю слушність. Від ворога слід чекати будь-чого. Само собою зрозуміло, що наближатися до нього можна лише дуже обережно. Якщо Філлмор закидає супротивнику підступ, то тут ідеться про педагогічне спрощення для створення більшого ефекту. Військові й громадськість це одразу зрозуміють, тоді як мої міркування були надто академічними.
— Ви стежили за дебатами щодо проекту оборонного закону? В нас мають відібрати неймовірні суми заради спорудження середньовічних укріплень та організації морально застарілої охоронної служби. У бюджеті передбачені витрати на коней, собак і голубів. Маршал знає, чому варто пошукати нової посади.
Так він знову перейшов до тону початку розмови. Я не стежив за парламентськими слуханнями. Навіть у свої кращі роки я цього не робив. Коли мені ставало нудно, то я радше брав у руки томик Геродота або історії німецького двору Фезе[29]. У газетах я зазвичай читав заголовки, повідомлення про нещасні випадки та фейлетонний розділ, а все інше лишав поза увагою. Відколи я опинився в скрутному становищі, на газети мені бракувало грошей та охоти. Хіба що переглядав оголошення про роботу в газетах, виставлених у вітринах. Адже немає нічого старішого за вчорашню газету. Зрештою, я був надзвичайно зайнятий — постійно розмірковував про те, як спекатися моїх кредиторів. Цим я переймався більше, ніж політикою.
Я також не особливо прагнув дізнатися, як Цаппароні уявляє собі армію. Напевне, як один з підрозділів його мережі фабрик і комбінатів, в яких працюють професори й інженери у комбінезонах, ніяк не кавалеристи, а сироїди зі штучною щелепою, які полюбляють натискати на кнопки. Один кретин-математик за секунду може накоїти більше лиха, ніж Старий Фрідріх[30] за три силезькі походи. В ті часи такі люди, як Філлмор, не були маршалами. Радше призначили напівбожевільних, як Блюхер[31], головне, щоб були порядними. Розум був лише виконавцем. Одначе зараз на терасі я не надто вдавався в історичні екскурси, мені вистачало власних клопотів.
Мої міркування його не влаштовували, тут годі було сумніватися. Цаппароні виманив з мене судження, а потім проаналізував його з усіх боків, як садівник оглядає дерево, щоб виявити прогалини в кроні. Він розглядав мене, як перестарілого капітана під час представлення командуванню, коли всі, крім нього самого, вже знають, що той ніколи не стане майором. Мимоволі хотілося запитати, для чого взагалі влаштовувати всю цю виставу. Найкумеднішим було те, що власне Цаппароні мав би дотримуватися моїх поглядів, а не я — його. Натомість він зробив з мене ліберального базікала.
Цаппароні підвівся, очевидно, хотів зі мною попрощатися. Але на мій подив, він вирішив поки почекати з відмовою. Показуючи на дах під соломою, чий фронтон визирав із зелені внизу біля струмка, він промовив:
— У мене є ще одна справа, пане Ріхард, може, почекаєте там на мене? Ви не знудитеся. То дуже приємне місце.
При цьому він дружньо мені кивнув, так ніби ми щойно завершили захоплюючу бесіду, на продовження якої він дуже чекає. Здивований і збентежений тим, скільки часу він вирішив мені присвятити, я спустився сходами. Може, то була просто якась його примха. Співбесіда надто мене напружила, я почувався виснаженим. Добре, що вона вже скінчилася. Я ступив на садову стежку з тим почуттям, коли під час опитування на уроці лунає дзвоник на перерву.
На першому повороті я озирнувся. Цаппароні все ще стояв на терасі й дивився мені вслід. Він помахав мені рукою й гукнув:
— Будьте обережні з бджолами!
11
У будинку й на терасі час збігав неквапно, як за прадавніх часів. Щось подібне відчуваєш, коли йдеш старими лісосіками. Коли немає жодних ознак сучасності, здається, що ти перенісся в першу половину XIX чи навіть у XVIII століття. Муровані стіни, кахлі, тканини, картини й книжки — все було якісної ручної роботи. Вгадувалися давні міри: фут, лікоть, дюйм, лінія. Відчувалося, що світло й вогонь, ліжко і стіл доглядали й шанували ще по-старому, в усьому проглядала розкіш людської турботи.
Тут, надворі, все інакше, хоча було приємно ступати м'яким золотистим піском. За два-три кроки сліди розгладжувалися. Я бачив лише невеличкі завихрення, так ніби в землі ворушився якийсь зачаєний звір. А потім доріжка ставала такою ж рівною, як і раніше. Але й без цього враження я помітив, що тут час збігав швидше й вимагав більшої настороженості. У давні добрі часи слід було пильнувати, щойно ми потрапляли на місце, де «пахло порохом». Тепер загроза стала анонімною, але щось таке в повітрі все-одно можна відчути, коли входиш у відповідну зону.
Стежка була дуже звабливою, спонукала до мріяння. В одному місці до стежки майже впритул підходив струмок. На його берегах цвіли жовті півники, а на піщаних косах — водяний лопух, понад яким пурхали рибалочки, черкаючи воду грудьми.
Ставки, в яких ченці розводили коропів, заросли зеленим килимом, дещо світлішим по краю. Там жовтіла ряска, визирали бліді черепашки беззубок та спірул. Пахло гнилизною, м'ятою та корою вільхи, вологим і теплим болотом. Мені пригадалися паркі літні дні, коли ми малими хлопчаками саморобними сітями рибалили в таких ставках. Ми насилу витягали ноги з в'язкого намулу, яким пахли наші сліди.
А ось і зовнішній мур. Струмок тік попід ним крізь заґратований отвір. Ліворуч виринув солом'яний дах. Його підтримували червоні стовпи, що не мали перестінків, то була радше альтанка, ніж садовий будиночок. Для тих, хто опинилися в цій частині парку, альтанка мала служити захистом від дощу або яскравого сонця, але не від вітру й холоду. Частина даху спускалася донизу як завіса. В альтанці стояли плетені з лози стільці та зелений садовий столик. Отже, тут я маю чекати на те, як вирішиться моя доля.
Дуже заможні люди мають схильність до простоти. Очевидно, господар почувався тут у затишку, це було видно з усього. Знаряддя, що висіло або було притулене до стовпів, свідчило про приємне дозвілля. Там стояли вудочки, сіті, верші на рибу й на раків, банки для наживки, ліхтарі з
