Скляні бджоли - Ернст Юнгер
Це запитання не було для мене несподіваним, оскільки я вже розмірковував про це. Очевидно, після дещо невдалого привітання Цаппароні хотів перевести розмову в таку царину, де він був певен щодо мого досвіду. Я сприйняв це як добрий знак.
Що стосується білих прапорів, то їх слід зараховувати до розряду чуток, які з'явилися одразу після початку бойових дій. Почасти їх вигадали журналісти, завдання яких полягало у тому, щоб змалювати супротивника в якомога темніших барвах, а частково було там і трохи правди. Серед війська, яке атакують, воля до опору не є суцільною, як то здається нападникові. Коли становище стає загрозливим, утворюються своєрідні гнізда — деякі з них утримують за будь-яку ціну, тоді як щодо інших вважають, що втримати їх неможливо. Таким чином можуть виникнути ситуації, коли атакуючі підрозділи бачать жести ворога, який здається, й почуваються таким чином у безпеці, а потім опиняються під вогнем. Нападники потерпають від наслідків і не помічають різної поведінки супротивника, а сприймають ці дії як такі, що слідують одна за одною, тоді як насправді вони відбуваються паралельно. Вони неминуче доходять висновку, що їх заманили в пастку. Тут ми маємо справу з оптичною ілюзією, яку годі розпізнати. Фактично підрозділ, що атакує, потрапляє в небезпечну ситуацію, не виявляючи при цьому достатньої обережності, якої та вимагає. Те саме трапляється, коли ми ранимося під час кидання двосічного ножа в стіну. Людина, що вдається до певної дії, сама несе відповідальність за підступи об'єкта, а не навпаки. Нападники припускаються помилки. Командир, який дозволяє своїм підлеглим необачне наближення, не знає свого ремесла. У нього в голові лише картини з маневрів.
Цаппароні вислухав моє роз'яснення, ввічливо кивнувши.
— Непогано, хоча цілком по-людськи — добре, що ви зразу знаєте рецепт. Боронь Боже від таких ситуацій. Маршал не вдавався в такі детальні тлумачення.
Він приязно всміхнувся, щоб ще раз повернутися до цієї теми.
— Якщо я вас правильно зрозумів, то все виглядає таким чином: я перебуваю з конкурентом, наприклад з якимось концерном, у переговорному процесі. Я заганяю їх у кут — вони роблять мені вигідну пропозицію. Я починаю підготовку, готую необхідні кошти, забезпечую резерви. У час підписання угоди мені повідомляють, що я вів перемовини лише з підрозділом фірми й що сама фірма не має переді мною жодних зобов'язань. Тим часом вони одержали простір для маневру й детальніше проаналізували мою пропозицію. А всі переговори треба починати спочатку.
Він зробив паузу, а потім провадив далі:
— До такого маневру вдаються доволі часто. Може трапитися й так, що я маю справу зі співвласниками, потреби яких перетинаються, або ті хочуть відкласти підписання угоди чи спровокувати мене на конкретну пропозицію. Можливо, тоді, коли я зробив пропозицію, всі були згідні, оскільки перебували у скрутному становищі. А тим часом кон'юнктура поліпшилася, й вони почали шукати вихід із ситуації.
Він стурбовано глянув на мене й похитав головою.
— Чи мушу я розмірковувати про те, що відбулося за лаштунками? Я вважав, що людина, з якою я вів перемови, мала відповідні повноваження. Я зазнав збитків, згаяв час, мав витрати. Тож мене цікавить: «Хто відповідає за шкоду?»
Я не знав, до чого він веде, а Цаппароні, в голосі якого зазвучали зловісні нотки, не дав мені часу над цим поміркувати, оскільки задавав мені запитання за запитанням.
— Кого ви зробите відповідальним у цьому випадку?
— Насамперед концерн.
— А якщо ви з цим нічого не доможетеся?
— Тоді того з партнерів, який поставив свій підпис.
— Бачите, це здається очевидним. Коли заходить мова про гроші, думки відразу стають яснішими. Це добра риса грошей.
Він зручно відкинувся на кріслі й поглянув на мене, кліпнувши очима:
— То скільки ми вимагатимемо з них, коли візьмемо їх за барки?
Чорт, мені здавалося, що за барки він узяв мене. Раптом пригадалися різні пекельні ситуації з минулого, такі речі, про які найкраще забути назавжди.
Цаппароні не став чекати на відповідь.
— Гадаю, що вислизнути тут не вдасться. І по праву. Тут один відповідає за іншого, відповідає головою.
У мене було таке враження, що наша розмова дедалі більше скидалася на допит:
— Припустімо, ви хочете триматися одного з партнерів — тож ви дасте відкоша саме тим, що викинули білого прапора?
— Це перше, що спадає на думку.
— Ви так вважаєте? А хіба не логічніше позбутися насамперед тих, які ще тримають у руках зброю?
— Маю визнати, що це так.
— На практиці це виглядало б таким чином: спершу розлютившись, ви не робитимете між ними жодної різниці й не станете заглиблюватися в деталі.
— Тут ви, на жаль, маєте рацію.
У розмові зависла пауза. На терасі припікало сонце й було чути, як над квітниками дзижчать бджоли. Я відчував, що ця гра в запитання й відповіді є частиною плану, значення якого я не міг зрозуміти. Він мав безліч пасток такого штибу, що я навіть не збагнув: витримав я випробовування чи ні. Може, мої відчуття мене обманювали. Нарешті Цаппароні повернувся до теми розмови.
— Я запропонував вам три рішення. Ви не вибрали жодного й відповідали невизначено.
— Я гадав, що ви хочете обговорити зі мною правове становище.
— Ви гадаєте, що будь-яке становище є правовим?
— Ні, але кожне становище є також і правовим.
— Гаразд. Але ця властивість може бути мінімальною. Вам це стане ясно, коли ви матимете справу з кверулянтами[28]. Окрім того, будь-яке становище є соціальним становищем, але також у певному сенсі воєнним становищем, а ще взаємопов'язаним становищем і таке інше. Та менше з тим. Так можна далеко зайти. До речі, ваша теоретична оцінка згаданого випадку також незадовільна.
Цаппароні промовив це без притиску, радше привітно. Потім він перейшов до міркувань, які я висловив на початку. Вони були абсурдними, якщо розглядати все у загальному контексті, й були на користь супротивника. Адже я допускаю, що описана Філлмором підступність ворога насправді є оптичним обманом. Мовляв, військо в наступі мало перед собою певну кількість груп військових, які діяли за різними принципами, але без підступу, без злого наміру. Він, Цаппароні, покаже мені, що існувала принаймні можливість злого наміру.
Що,
