День, що навчив мене жити - Лоран Гунель

Марджі похитала головою.

– Власне, це аж ніяк не хвилі. І не електричне чи магнітне поле, яке справді слабне з відстанню. Можливо, це те, що найбільше розбурхує уяву: це зв’язок зовсім іншого порядку, на іншому рівні, так начебто ми пов’язані в іншому вимірі, незалежному від часу і простору. Так начебто під’єднуючись час від часу до цього виміру, ми одразу дістаємо доступ до інформацій, які він містить і які нас єднають.

– Це настільки неймовірно, що ошизіти можна…

– Отже, ще раз: сьогодні немає наукової певності з цього приводу, а тільки вагомі припущення та низка доказів. А також захопливі експерименти, що їх ведуть такі вчені, як Шелдрейк. Це дозволило б пояснити і щойно згадані явища, і багато іншого.

– Наприклад?

– Чи траплялося так, що ти раптом згадував когось, кого вже давно не бачив, хто, можливо, живе дуже далеко, в іншій країні, і якусь мить по тому та особа тобі телефонує? Або почувши телефонний дзвінок, ти здогадуєшся, що це вона?

Джонатан здригнувся. Таке траплялося з ним не раз. Він приписував це випадкові.

– Існування морфічного поля пояснило б також, чому люди здатні відчувати на собі чийсь погляд, тоді як у них зав’язані очі й вони повернені до тієї особи спиною.

– Справді?

– В інституті ми провели експеримент із залученням дев’яти сотень осіб. Його результати незаперечні: особам, які мають цю здатність, вдається відчувати спрямований на них погляд з показником успішності 73 %.

– Вау…

– Наприклад, є домашні тварини, які наперед знають, коли їхній господар має повернутися додому, вони підводяться, щоб зустріти його біля дверей за кілька хвилин до появи. Шелдрейк провів неймовірну кількість досліджень з цього приводу. І показав, що тип поведінки, який коти й собаки демонструють перед поверненням господаря, не можна пояснити ні часовими звичками (він довільно змінював час повернення), ні впізнаваністю звуку його авто чи автобуса (він довільно змінював транспортний засіб), ні їхнім розвиненим нюхом (він змушував господаря подорожувати у водонепроникних машинах).

Джонатан спроквола погодився. Він уже чув від друзів розповіді про такі випадки, але ніколи не сприймав їх усерйоз.

– Це також дало б змогу краще зрозуміти, чому стільки тварин втекли перед прибуттям цунамі, який змив багато узбереж Південної Азії у 2004 році, тоді як їхні п’ять органів чуття не вловили жодного знаку. Наприклад, слони Шрі-Ланки. Вони відійшли вглиб материка або на підвищення за годину до приходу руйнівного урагану. У Таїланді, в таборі, де туристів катають у них на спинах, рано-вранці слони почали якось дивно ревіти, а далі відмовились підкорятися. Потім розірвали свої ланцюги й рушили вгору на пагорби. Ті кілька чоловік, які пішли за ними, врятувались. Таку саму поведінку спостерігали в багатьох інших тварин. Скажімо, у національному парку Яла на Шрі-Ланці, де хвилі спустошили геть усе на три кілометри вглиб території, серед людських останків не знайдено скелета жодної тварини.

– Як тоді пояснити те, що люди піймалися в пастку, якщо вони також під’єднані до поля, про яке ти говориш?

Марджі зітхнула.

– Поява техніки у житті людей позбавила нас деяких наших здібностей, навіть якщо вона має дивовижні здобутки, між іншим. Усі констатували, що наша пам’ять стала менш ефективною відтоді, як ми почали користатися електронними записниками для нагадування про те, що маємо робити.

– Це зрозуміло…

– Чи, скажімо, те, що ми поступово втрачаємо відчуття орієнтації відтоді, як віддали себе на відкуп супутникових навігаторів.

– Можливо, але я волію це, ніж мучитись у пошуках шляху.

– Ми говорили про цунамі 2004 року. На той час деякі так звані примітивні племена також відчули наближення небезпеки і також сховалися на горах задовго до приходу цунамі, тоді як так звані розвинуті люди загинули, не відчуваючи, що на них чигає.

– Я цього не знав.

– Так само було з індіанськими народами Андаманських і Нікобарських островів, які розміщені зовсім близько до епіцентру землетрусу, де нарахували до семи мільйонів жертв: племена сентінельців, онге, великих андаманітів, шомпенів якимось чудом врятувалися. На острові Жіркатанґ двісті п’ятдесят членів древнього племені жарава сховались у землю задовго до накочування хвиль і десять днів харчувалися кокосовими горіхами. На півдні острова Сурін двісті членів племені мокен, за винятком одного хлопця-каліки, також сховалися задовго до настання віщого моменту. Коли їх запитали, як вони дізналися про настання такої драматичної події, вони були дуже здивовані цим запитанням, буцімто відповідь очевидна. «Ми просто слухали природу», – сказали вони.

Джонатан усміхнувся.

– Віктор Гюго казав: «Природа з нами говорить, але ми не вміємо її слухати».

Марджі погодилась.

– Між іншим, ці первісні народи здатні на дивовижні речі. Вони вочевидь мають доступ до таємничої інформації, нам не відомої.

– Що ти маєш на увазі?

– Індіанці Амазонії здатні знайти дерево чи рослину, що допомагає видужати хворому. Але в Амазонії на одному-єдиному гектарі більше різновидів дерев, ніж у цілій Європі. Це якщо говорити тільки про дерева. Що ж до розмаїття рослин, то довкола них росте понад вісімдесят тисяч видів. І коли в них запитують, як вони розпізнають рослину, яка вилікує хворого, відповідають, що про це їм кажуть самі рослини.

Джонатан стримав усмішку.

– Їхні шамани входять у транс і в такому зміненому стані свідомості вступають, як кажуть, у контакт із духом рослин. Нібито транс дає їм змогу легше під’єднатися до…

– …морфічного поля.

– Так, саме так. Ось іще один приклад, який розбурхує уяву: з покоління в покоління вони розробили різні формули кураре, ця отрута служить їм для полювання; вона провокує моментальний параліч усіх кінцівок жертви. Цим зацікавилися західні дослідники, вони встановили, що деякі формули дуже вигадливі, в них задіяні елементи, виділені з дуже різних рослин, причому кожен компонент відіграє у виготовленні головну роль. За відсутності одного з них чи зміні дозування котрогось отрута не буде ефективною. Як вони знайшли формулу? У них немає книг, немає лабораторій, немає інструментів. Вони неграмотні.

– Можливо, вони йшли шляхом проб і помилок.

– Ні. До цього можна вдатися, шукаючи комбінацію двох-трьох компонентів з-поміж кількох десятків чи сотень, але композиція з семи-восьми елементів з-посеред вісімдесяти тисяч дає кілька мільйонів можливостей. Ніхто не може зробити мільйони спроб.

Джонатан окинув поглядом сад і сотні його дерев, напівчагарників, кущів, рослин і трав. Кумедно уявляти, що нас щось поєднує.

– Чи ти знаєш, що наразі ногами по-звірячому чавиш кілька сотень билинок? – запитав він.

Марджі щиро розсміялася.

– Перспектива