День, що навчив мене жити - Лоран Гунель

У якийсь момент один з акторів висловив цілком безглузду думку, той тип її заперечив. Треба зазначити, що інші актори також висловились, і кожен поділяв думку першого. Всі вони схилялися до тієї самої думки і твердили, що це істинно так.

Минув якийсь час, і всі зауважили зміну думок у піддослідного. Спершу він засумнівався, видно було, що вагається, потім він почав схилятися до їхньої думки. І врешті-решт повністю прийняв її.

 ~ 19 ~

Клое не тямилася від радості. Так приємно було це бачити. Нарешті Джонатан виконав обіцянку й повів її в Природничий музей.

Він припаркував білий, свіжопофарбований «Шевроле», і вони разом рушили до входу. Як гарно тримати її рученя у своїй руці.

Небо було блакитним, ні сліду ранкового туману, у ще прохолодному повітрі відчувалися пахощі квітучих кущів, що росли обабіч дороги до музею. Долинали голосні розмови різними мовами туристів, які малими групами напливали до музею.

Всередині була неймовірна експозиція про Амазонію. У гігантській печері реконструювали частину тропічного лісу, дерева в якому сягали до п’ятнадцяти метрів у висоту, там і сям з них звисали сплутані між собою ліани, які перепліталися з різними густими кущами та буйною рослинністю. Слабке світло гарно відтворювало природні сутінки. Це все у неймовірно вологій атмосфері, де гаряче, вогке повітря було напоєне сильними запахами невідомих екзотичних рослин.

Таблички роз’яснювали чудове розмаїття видів, що знайшли собі притулок в амазонських лісах, й повідомляли, що більшість фармацевтичних фірм усього світу мали там своїх представників, які вивчали рослини, що можуть стати ліками завтра, інколи вони намагалися проникнути в найбільші таємниці шаманів, щоб надихнутися їхніми знаннями.

Плакати нагадували про небезпеку, яку підприємці несли лісові, та тривожний темп його знищення. Джонатан не міг не відчути, як стислося його серце.

Після огляду експозиції вони зайшли у велику залу, де йшлося про еволюції. Щойно ввійшовши туди, Клое скрикнула.

Перед нею височів гігантський скелет динозавра. У відкритій пащі виднілася щелепа неймовірних розмірів із загрозливими зубами. Одна щелепа була значно більшою за саму Клое!

Вони обійшли довкола кісткового гіганта, але Джонатанові не йшов із думки амазонський ліс і нависла над ним загроза.

Цивілізована людина вже й так знищила біологічну рівновагу на його теренах: упродовж кількох десятиліть інтенсивного господарювання із застосуванням пестицидів місця, де колись роїлися тисячі видів комах і тварин, перетворилися на мертвий простір, де на сотнях тисяч гектарів, доки сягало око, простягалися посіви лише однієї зернової культури. Простір, з якого видалили майже всі інші форми життя. Бездонна пустка.

Винищення амазонських лісів – Джонатан це відчував – було актом, який не можна чинити. Так не може тривати далі. Це надзвичайна помилка.

Клое не зводила очей з гігантського скелета. Поруч проходила група відвідувачів у супроводі гіда з британським акцентом.

«Перед своїм зникненням, – казала вона, – динозаври стали панівним видом на нашій планеті, домінуючи в усіх екосистемах. Для них не існувало жодного хижака, вони панували на суші, в морі й повітрі. Всі тварини, рослини й дерева щодо них були безсилими; динозаври набули здатності знищувати всіх інших живих істот і без комплексів користалися цією силою…»

Джонатан усміхнувся при згадці про слова Марджі: в історії світу, казала вона, всі, чиїм покликанням було нав’язування, розпалися.

«Під кінець панування, – вела далі гід-англійка, – динозаври виростали дедалі більше й ставали щораз огряднішими. Ніщо не вказувало на їхнє несподіване зникнення, яке й сьогодні, попри всі висунуті гіпотези, залишається загадкою».

– Татку, я зголодніла!

– Це на тебе так динозаври вплинули, моя люба?

– Я не можу чекати, я надто голодна!

Вони попрямували до виходу й зайшли у розміщений неподалік фастфуд. Він купив величезний хот-дог для доньки і величезний гамбургер для себе, які вони наминали, йдучи парком.

– Як тобі?

– Такий смачнючий! – відповіла Клое. – А соус найчудовіший у всьому світі!

Неймовірна насолода дивитись на Клое, якій ледве вдавалося досить відкрити свій маленький ротик, щоб відкусити від того надто великого для неї хот-дога. У сім років окремі риси її обличчя нагадували мале дитя, яким вона була раніше: чарівні кругленькі щічки, на яких з’являються ямочки, коли вона усміхається. Таке щастя бути з нею, дивитися на цю ласунку в такі моменти. Джонатан шкодував за роками, коли він, звісно, надто віддавався своїй роботі за рахунок родини. Анжела мала рацію, коли докоряла йому за це. Він ніколи з цим не погоджувався, щоразу висуваючи як аргумент те, що саме задля них він пропадає в агентстві. Задля їхнього майбутнього. Все це було правдою, але сьогодення не можна прожити вдруге.

Втрачені момент ніколи не повернуться. Тепер, на щастя, він це усвідомив. Клое все ще дитина, і він твердо вирішив насолодитися їхніми відносинам, нехай навіть через один вікенд на другий. Відтепер він залишатиме вдома мобільний телефон, імейли, есемески та інші повідомлення новин.

– А твій гамбургер смачний? – запитала вона.

– Непоганий, і…

На лавочці, на віддалі кількох метрів сидів чоловік зі знайомим обличчям. Але звідки Джонатан міг його знати? Він ніяк не міг пригадати його ім’я… Їхні погляди перетнулись, але той не відреагував.

Авжеж, звісно!

– Я якось бачив вас по телевізору, – сказав Джонатан, підходячи до чоловіка. – У передачі про амазонську виставку.

Чоловік, усміхаючись, підтвердив. Це був індіанець, який говорив про ліс. Дивно бачити віч-на-віч незнайомця, який кількома днями раніше був на телеекрані.

– Ваш тодішній виступ глибоко мене вразив, – сказав Джонатан. – Який жах, що цей ліс знищується, і все задля грошей.

Індіанець мовчки кивнув на знак згоди.

– Інші країни мають натиснути на бразильців, щоб вони все це припинили, – сказав Джонатан.

Якийсь час індіанець пильно дивився на нього.

– Ви можете так казати, – зрештою промовив він загадковим, майже поблажливим тоном.

Джонатан нахмурився. Той далі спокійно дивися на нього своїми жалісливими очима.

– Що саме… ви хочете сказати?

Індіанець говорив спокійно, без жодної помітної нотки гіркоти, тоді як мова йшла про драму, що загрожувала землі його предків.

– Бразильці вирубують ліс, щоб обернути його на поля сої й годувати биків.

– Так, я знаю.

Він довго дивився на Джонатана таким доброзичливим поглядом, що мовчання стало незручним. Індіанець нарешті продовжив, так само спокійно й лагідно:

– Чи вам відомо, для кого призначаються ці бики?

Минуло кілька секунд, і… Джонатан збагнув. І завмер. Проковтнув