День, що навчив мене жити - Лоран Гунель

– Кажеш, що його образ і слова весь час спадають на думку. В якому вигляді? Розкажи детальніше.

– У якому вигляді? Нууу… Як би це сказати… Я бачу його голову, так, як бачив її на екрані телевізора…

– На якій відстані від себе?

– Тобто? Вона в моїй голові, не на відстані…

– Звісно, але якби її треба було локалізувати в просторі як ментальний образ, який ти собі уявляєш, де ти його розмістив би?

Остін зосередився. Не так просто визначити, де розміщується образ спогаду…

– Скажімо… за три метри переді мною.

– Які розміри цього образу?

Остін замислився, намагаючись відтворити образ.

– Він схожий на квадрат, сторона якого один метр.

– Кольоровий чи чорно-білий? Чіткий чи розмитий?

– Кольоровий, чіткий. Колір обличчя п’яниці так і кидається в очі.

– Образ застиглий чи рухливий?

– Це – фільм. Фактично я прокручую в уяві фільм з його інтерв’ю.

– Окей. Тепер опиши його голос, яким ти його чуєш?

– Він голосний, хоча й гугнявий. Я постійно прокручую його слова.

– Окей. Тепер візьми цей образ і відсунь його трішки далі, метрів на чотири-п’ять.

– Навіщо?

– Змінюючи спосіб бачення свого спогаду, ти зміниш своє відчуття щодо нього. Відсунь картинку метрів на чотири-п’ять.

Остін подивився на уявний образ гравця, який рухався, і побачив, як той трохи віддалився. Він кивнув головою.

– Дуже добре, – промовив Воррен. – Тепер поволі зменш його розмір. Десь наполовину.

– Окей.

– А зараз забери кілька кольорів, зроби його менш виразним, безбарвним, майже чорно-білим.

Проводячи всі ці зміни, Остін усміхнувся.

– Дуже добре, – сказав Воррен. – Як змінилося твоє почуття?

– Відчуваю певну відстороненість.

– Чудово. Тепер пограємося з його голосом. Нехай він говорить, але сонним голосом, дедалі повільнішим, тягучим і низьким, голосом, який тягнеться, наче смола. Нехай він говорить ті самі слова.

Остін зосередився і за мить захихотів.

– А зараз, – вів далі Воррен, – додай трішки музики для звукового фону, нехай вона супроводжує його мову. Ти все ще чуєш, що він каже?

– Так.

– Додай ще мелодійку… таку, як у цирку! Циркову мелодію, яку ми часом чуємо, кумедну, трішки смішну, балаганну, гротескну. Вона доходить до тебе через голос типа, який далі варнякає голосом пастили, що розпливлася.

Остін розсміявся, прокрутивши подумки цей уявний фільм. Гравець став схожим на сільського, зовсім п’яного дурника.

Ооостііін Фііішер цееее мааашииинааа.

На фоні музики ці слова звучали цілком по-ідіотськи.

– Тепер повтори, – сказав Воррен, – прокрути цей новий фільм ще раз, вперед і назад.

– Назад?

– Так, як механік у старих кінотеатрах перекручував плівку. Сцена проходить у зворотному порядку.

Остін зосередився. Це було нелегко.

– Прокрути вперед, так само з цирковою мелодією й усіма тривогами.

Остін розслабився. Образ данського гравця не справляв жодного негативного ефекту на нього. Він слухав сказане ним і тихенько посміювався.

– Відтепер, – підсумував Воррен, – весь цей декор супроводжуватиме образ цього гравця, якщо тільки він зрине у твоїй пам’яті.

Остін усміхнувся. Він сказав собі, що застосує цю техніку до давніх докорів батька, які той втокмачував йому в дитинстві і які, виникаючи з небуття, інколи звучали йому в вухах.

Але не зараз. У жодному разі. Пізніше. Коли він виграє турнір.

~ 17 ~

Дзінь!

Склянки дзенькнули кришталевим звуком. Терасу кав’ярні заливало сонячне проміння.

– Ваше здоров’я! – промовив Джонатан з широкою усмішкою.

– І твоє! – буркнули Майкл і Анжела.

Майкл зажурився, тільки-но почувши Джонатанові слова про те, що ні, його повернення у Сан-Франциско наразі не означає повернення на роботу.

– Маєш гарний вигляд, – із легкою заздрістю сказала Анжела. – Вже не пригадую, який ідіот сказав: «Праця – це здоров’я».

Два останні дні Джонатан перебував на хмарині. Розмови з Марджі його окрилили, повернули смак до життя. Тепер він дивився на світ інакше, життя давало йому відчуття участі в якійсь таємничій, самобутній, надзвичайній пригоді. Звісно, він не знав, скільки це триватиме, але тепер насолоджувався магією кожної миті. Як тільки він перетинався з кимось поглядом або дивився на квітку чи пташку, як одразу виникало бажання усміхнутися.

– Але твій вигляд набагато кращий, – докірливо зауважив Майкл.

– Так, я почуваюся дуже добре.

Майкл зробив ковток.

– Наше агентство значно сповільнило свій розвиток відтоді, як ти поїхав, – додав він.

Джонатан з усмішкою дивився на своїх партнерів. Його погляд перебігав з одного на іншого. Риси їхніх облич, їхні вирази, їхні очі й найменші порухи, що їх оживляли, відображали щось про них, про їхнє життя. Їхні страхи й сподівання. За цими рисами Джонатан міг побачити, якими ці дорослі були в дитинстві, побачити дітей, які росли, дорослішали, розвивалися, але назавжди залишилися частиною їхнього єства. Це видиво робило партнерів дуже зворушливими.

Джонатан усвідомив, що йому нечасто випадала нагода справді їх бачити, як оце зараз. Наші очі ковзають по людях, не роздивляючись, не звертаючи особливої уваги.

– Мені так приємно вас бачити, – радісно промовив він.

Обоє скоса зиркнули на нього. Майкл розірвав мовчання першим.

– І коли ти плануєш повернутися до роботи?

Але Джонатан далі плавав на хмарині.

– Життя…

Майкл і Анжела крадькома стежили за Джонатаном.

– … гарне. Життя – гарна штука.

Анжела гризнула редиску.

– Чи маєш інші такі ж глибокі думки?

– Життя – гарна штука, а ми цього не усвідомлюємо. Поглянь на редиску, яку ти їси. Хіба вона не диво? Ні… придивись до неї… Вона варта того, щоб викликати захоплення, перш ніж її проковтнуть, щоб… їй подякували за те, що вона нам себе пропонує.

Партнери втупилися на нього з дивним виглядом, який годі й описати.

Джонатан глибоко вдихнув і стенув плечима, демонструючи неспроможність описати те, що відчував.

– Просто я вважаю, що… життя фантастична штука, і хай там що, попри кризу, ми живемо в чудовий час.

– Ти так кажеш, бо відпочиваєш, – зауважила Анжела.

– Ні, ви тільки вдумайтеся, якщо глянути збоку, то той простий факт, що ми можемо сісти, як оце зараз, там, де хочемо, й вибрати те, що хочемо з’їсти, є чимось неймовірним, хіба ні?

– З тобою щось трапилося?

– Ні, але… якщо ми поставимо себе на драбині історії людства, то те, що ми живемо в мирній країні, вільно пересуваємося, їмо те, що заманеться, обираючи отак просто, клацнувши пальцями, – є чимось винятковим! Це здається нам банальним, але це неймовірна розкіш!

Майкл і Анжела перестали жувати. Вони заклопотано дивилися на Джонатана.

– Приймаючи сьогодні душ, – продовжував той, – я подумав: щоб мати воду, досить просто повернути кран. Уявляєте? Oшизіти! Повертаєш