День, що навчив мене жити - Лоран Гунель
– Я добре пам’ятаю червоне сонце на світанку над просторими рівнинами і гарячий подих вітру, який приносив запах хижаків. На цих рівнинах розміщувалися численні заповідники, де мешкали куду, великі антилопи з гвинтоподібними рогами. Вони призвичаїлися їсти листя акацій. І дерева не протестували…
Джонатан розсміявся.
– У них був невеликий вибір!
У відповідь Марджі таємниче посміхнулася.
– Одного дня з невідомих причин у заповідниках одна за одною почали вмирати антилопи. Не зауважили ні нападу хижаків, ні слідів поранень. Наша група біологів витратила два роки на встановлення причини. Те, що ми зрештою вияснили – багато чого змінило в моєму баченні світу…
Джонатан нахмурив брови.
– До тих пір акації не протестували, бо знали, що антилопи з’їдять кілька листочків і йдуть далі. Але того літа антилопи дуже розмножились у заповідниках. Тож з’їдали набагато більше листочків, ніж зазвичай. Тоді дерева у відповідь збільшили кількість таніну у своєму листі, щоб воно стало гірким і відвадило антилоп.
Джонатан з сумнівом глянув на неї.
Марджі продовжила, ніяк на це не реагуючи.
– Але голодні антилопи далі споживали листя, так що акації опинилися під загрозою.
Вона зробила паузу і повела далі:
– Тоді вони почали посилати у свій сік отруту. Їхнє зазвичай їстівне листя стало… смертоносним.
Збліднувши, Джонатан дивився на тітку.
– Та найдивовижніше не в цьому, – сказала Марджі. – Акації передавали повідомлення від одного дерева до іншого. Вони попередили своїх одноплемінників про небезпеку, яка чигає на них, якщо ті дозволять їсти своє листя, як зазвичай. Так, ти правильно розчув: дерева передавали це одні одним, так що кожне почало виробляти таку саму отруту.
Джонатан якийсь час помовчав, перш ніж озватися. Чи є якісь докази? Адже кожна акація могла реагувати індивідуально так само, наштовхнувшись на таку саму проблему.
Марджі повільно хитнула головою, примруживши очі.
– Робити своє листя отруйним стали всі акації в регіоні… включаючи й ті, що росли поза заповідниками, тобто не мали контакту з антилопами. У них не було жодної причини так реагувати… хіба що отримавши інформацію.
У Джонатана сипонуло по спині морозом. Думка про те, що дерева можуть розмовляти, належала до наукової фантастики. Те, що це може бути реальністю, тривожило.
– Чи відомо, як вони це роблять?
– Є кілька здогадів, але нічого остаточного. Відомо, що вони обмінюються хімічною інформацією через коріння в землі, але й це ще не все.
– Розкажи.
– Рослина вміє розпізнавати своїх сусідок, які живуть у землі довкола неї. Якщо йдеться про рослини однієї сім’ї, вона залишає їм місце для розвитку, сповільнюючи ріст власних коренів. Натомість, коли її сусідка чужинка, вона розвиває їх дуже швидко, щоб зайняти територію. Було проведено такий експеримент: порожню, непрозору й герметично зачинену коробку поставили на ґрунт, в який висіяли насіння перцю, розвиток корінців якого постійно вимірювали. Потім дослід повторили, але цього разу в коробці розмістили одну рослину – фенхель. Нагадаю, що фенхель відомий ворог перцю (він поширює в землі й у повітрі хімічні сигнали, які пригнічують його ріст). Отже, фенхель помістили в непрозору й повністю герметичну коробку, яку поставили на ґрунт. Рослини не мали жодних засобів для комунікації шляхом обміну хімічними сигналами. Однак було помічено, що перець почав прискорено розвивати своє коріння, це типова поведінка рослини, яка помітила чужинку на своїй території. Тобто перець зумів дізнатися, що там був фенхель, але як? Таємниця.
– Ошизіти!
Джонатан блукав поглядом по пахучій жимолості, по трояндових кущах, чагарниках, непорушних і величних соснах. Відтепер він дивитиметься на них зовсім інакше.
– Ти вважаєш це дивовижним тому, що ніколи про ці події не чув, але ніхто не дивується речам, які щодня відбуваються довкола нас…
Джонатан нахмурився.
– Що ти маєш на увазі?
– Наприклад, чи ти колись замислювався, що роблять птахи, щоб літати групами?
– А що в цьому дивного?
– Чи тобі відомо, що вони здатні різко змінити напрямок, всі разом, одна одної не торкаючись? Тоді як вони дуже близько.
– Гадаю, вони орієнтуються на того, хто перебуває на чолі групи. Їм доводиться летіти дуже близько, бути надзвичайно мужніми, зосередженими й швидко реагувати…
Марджі з усмішкою похитала головою.
– Це не пояснює згаданого феномену. Науковці виміряли час, потрібний для того, щоб птахи змінили напрямок одразу після зміни курсу птахом-очільником. На це йде менше часу, ніж потрібно для того, щоб нервовий імпульс дійшов від ока до мозку й від мозку повернувся до ока.
Зацікавлений Джонатан мовчки дивився на неї.
– Так само загадкова поведінка риб, які плавають косяками, – додала Марджі. – Дослідження виявили очевидність речей, які розбурхують уяву: коли їхні очі закрили матовим склом, щоб зробити незрячими на час проведення експерименту, риби залишалися на своєму місці всередині косяка і далі рухалися, пречудово зберігаючи орієнтацію.
– Напевно, їхнє переміщення створює хвилі у воді, потоки, що їх усі мають відчувати…
– Так, власне, й думали. Тоді дослідники перерізали на рівні слуху нерви бічної лінії у досліджуваних риб, але їхнє плавання залишалося навдивовижу синхронним з переміщенням усіх інших.
– Це справді розбурхує уяву.
– Так само не мають пояснення і тому, як поштовим голубам вдається знаходити свою домівку, коли їх залишають за сотні кілометрів в абсолютно незнайомому місці, спонукаючи долати шлях, по якому вони доти не літали.
– Так як і перелітні птахи…
– Точно. Спершу думали, що батьки пояснюють шлях пташенятам. Тож дослідники забрали пташенят одразу після народження. Коли малята виросли і змогли літати, їх підкинули вгору. Вони кинулися в небо й, інстинктивно пролетівши над половиною планети, знайшли своїх батьків точно в тому місці, де ті перебували, вилетівши кількома тижнями раніше…
Замислений Джонатан якийсь час мовчав. Вдалині виднілась групка човнів з червоними вітрилами, які пливли разом. Вочевидь, вітрильна школа. Через слабенький вітер вони були майже нерухомі й злегка колихалися на місці на лагідних хвилях.
– До чого ти ведеш? – нарешті запитав він.
– Великий кембриджський біолог Руперт Шелдрейк висунув гіпотезу про існування чогось, що єднає живі істоти між собою, і не тільки людей. Щось, що він назвав морфічним полем.
Джонатан скривився.
– Я чув про поля магнетичні і гравітаційні… ніколи про поля морфічні.
– Це щось на зразок невидимої матриці. Простір, який огортає живих істот, що перебувають у відносинах одні з одними, і дає їм змогу зберігати форму постійного контакту. Зв’язок, який не стирається ні часом, ні відстанню.
– Ні відстанню?
– Так.
– Це трохи схоже на маячню. Я ще можу уявити, що виділяються хвилі або вже й не знаю що, які сприймаються іншими
