День, що навчив мене жити - Лоран Гунель

бачив, сканував простір поглядом, думаючи про щось інше або зосереджуючись на розмові. Тут він дивився цим особам в очі з єдиним наміром – бачити саме їх, це було так, наче він відкривав якусь частку їхнього інтимного життя, відчував їхнє життя, вловлював їхню тожсамість. Саме так, і його бентежило те, що він бачить, хто вони такі. Вони вже не були незнайомцями, яких десятками зустрічаєш щодня на роботі або в магазині і якими зовсім не цікавишся.

Тепер криві на екрані опинилися навдивовижу близько одна біля одної, вони немовби збігалися. Годі й повірити. Хіба таке можливо? Як простий візуальний контакт між людьми здатний викликати зближення фізіологій? Джонатан не міг отямитися. В цю мить блакитна крива закрутилася спіраллю, ілюструючи його ошелешеність. Він усміхнувся і вирішив повернутись у гру, знову зосередитися на присутніх довкола нього людях, ділячи з ними цю мить злиття.

Своєрідного єднання.

Минуло чимало часу. Він знову зиркнув на екран. Криві зрештою з’єдналися, утворивши єдину лінію.

~ 13 ~

– Остіне Фішере, ви без особливих зусиль виграли другий тур турніру у Флашинґ Мідоу. Який у вас настрій сьогодні, якраз перед наступною зустріччю?

Остін усміхнувся. Журналісти завжди хочуть знати, що діється в нього всередині.

– Ми тільки на початку, нічого наразі не вирішено, треба бути напоготові.

– Відомо, що це покриття до вас не дуже прихильне. Однак, вигравши турнір, ви ввійдете в аннали як людина з найбільшою кількістю перемог на Ґранд Слемі. Це на вас якось тисне?

– Я намагаюся зберігати самовладання. Турнір виграють матч за матчем.

Журналістку, здавалося, така відповідь розчарувала. Звісно. Їй хотілося, щоб він вмостився на дивані й розсипався в інтимних звіряннях.

– Як ви поясните невідповідність між вашим блискучим успіхом і образом гравця, якого, скажімо… трохи недолюблюють?

Недолюблюють. Вона змушувала його заплатити за стриманість. Він намагався зберегти незмінну усмішку.

– Мене такі речі не цікавлять. Я граю в теніс, це й так забирає багато часу…

– Дехто каже, що ви ставитесь досить холодно й трохи байдуже до інших. Вважаєте, що для вас є напрямок поступу у ваших відносинах з фанами?

Остін намагався зберегти усмішку.

Байдужим?.. Якби ти знала, що я вже витерпів і що мені доводиться терпіти, коли я чую такі балачки. Якщо людина не виставляє свої страждання напоказ, це не значить, що вона нічого не відчуває.

– Я не дослухаюся до чуток. Я дуже багато працюю, зосереджуюся на своїй меті.

Він зиркнув ліворуч на свого спортивного тренера Воррена, який сидів трохи оддалік. Воррен заплющив, потім розплющив очі на знак схвалення.

Остін попрямував у роздягальню, за ним Воррен з двома чи трьома фотографами.

Щоразу як він чув такі ущипливі зауваження, щоразу як ішлося про нелюбов глядачів, у ньому наростало невиразне, але дуже особливе почуття, воно йому знайоме з дитинства і виникало, коли на батьковому обличчі він читав ознаки зневаги. Так начебто невидимі волоконця тримали його прив’язаним до того болісного минулого, яке він намагався відкинути, але при таких підступних зауваженнях воно знову оживало. Не чекаючи на запрошення, минуле втручалось у сьогодення.

Він відмовився позувати фотографам. І зачинив двері роздягальні за собою.

Остін знову відчув, як у ньому наростає енергія, яку годі стримати, гнів і владна потреба вв’язатися в бій і перемогти.

– Коли починаємо? – запитав він.

– Через чотири хвилини, – відповів Воррен.

– Чудово, – підсумував Остін.

Він битиметься до кінця і виграє цей турнір. Коли він стане рекордсменом, на нього дивитимуться зовсім інакше. Неодмінно.

* * *

Біґ-Сур.

Буйнозелені пагорби. Спів вітру в кущах. Високі секвої з червоними стовбурами і темними голками. Пахощі хвойних. Де-не-де проглядається океан.

Джонатан рухався більше години. Вийшовши з інституту, він відчув поклик природи. Він не міг повернутися додому так, ніби нічого не сталося. Треба пройтися, наодинці, зібратися з духом.

Під час ходьби рухаєшся повільніше. Культура миттєвого поширення й ультрашвидкої реакції, в якій ми перебуваємо, зумовлює те, що ми більше ніде не є присутніми. Йдучи, людина поринає в час природи, всесвіту, космосу. Час життя. І відновлює контакт сама з собою.

Повітря цього гарного надвечір’я тепле, Джонатан почуває себе гарно й легко. До нього повернулося почуття вдячності, яке заполонювало його під час попередніх прогулянок. Вдячності до життя, краси світу, запашного вітру і такого чудового світла, коли сонце поволі починає хилитися, заходячи на реверанс.

Його колишні клопоти здаються далекими, як і колишні непогамовані бажання, відчуття, що чогось бракує, та фрустрації. Сьогодні мало значення одне – відчуття життя. Скільки воно триватиме – невідомо, але наразі він живий, і за це відчуває безмежну вдячність.

У небі з’явився кондор, Джонатан довго стежив за його мовчазним польотом, доки той не розтанув у повітрі за пагорбами.

Всі люди поєднані між собою.

Це одкровення постійно крутилось у нього в голові. Ми всі різні, сказала операторка, однак щось нас все ж таки єднає. Невидимий, але наявний зв’язок, який проявляється тільки тоді, коли його шукають, коли його потребують, коли його активізують…

Після експерименту Джонатан залишився, щоб з нею поговорити. Вона довірливо розказала, що жінки можуть випробувати іншу форму фізіологічного прояву, який демонструє зв’язок, що нас єднає. Коли вони живуть разом, наприклад у спільноті, у всіх жінок через кілька місяців настає синхронізація їхніх менструальних циклів: їхні місячні настають точно в один і той самий момент.

Кондор знову виринув високо над ущелиною й полинув у напрямку океану.

Всі люди поєднані між собою.

Досі Джонатан бачив себе чи не єдиним у цьому світі, хто бореться у своєму кутку, щоб із нього вибратися. Боротися… боротися і битися.

Досвід, який він щойно пережив, спонукав його усвідомити щось величезне, основоположне, що все поставило під питання, його суперництво з Майклом, двоїсті взаємини з клієнтами, яким він нав’язував непотрібні послуги, його конфліктні відносини з Анжелою… Вся організація його існування досі спиралася на помилку, фальшиве бачення життя. Тепер усвідомлення цього відгукувалось у глибині його єства.

Оскільки ми всі поєднані, боротьба проти інших – це, власне, боротьба проти самого себе.

~ 14 ~

Майкл зайшов у багатоквартирний будинок, подзвонив у відеотелефон і став чекати, всміхаючись на всі тридцять два перед об’єктивом.

Електричний замок пронизливо завібрував. Він штовхнув двері, перетнув хол і зайшов у ліфт.

Останній поверх.

Дзвінок не видав жодного звуку, тоді він кілька разів постукав.

Через якийсь час двері прочинилися й виглянуло обличчя Саманти.

– У тебе все гаразд? – кинув він, широко усміхаючись.

Молода жінка зміряла його невиразним