Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Писати – значить переписувати, – завжди нагадував він мені. – Пишеш ти для себе, а переписуєш для решти.
Звісно, життя існувало й поза світом художньої літератури. Багато чого сталося протягом тих років, які я присвятив багаторазовому переписуванню сторінок своєї саги. Дотримуючи обіцянки не йти батьковим слідом і не ставати книгарем (урешті-решт, вони з матір’ю цілком давали собі раду з книгарнею), я знайшов роботу в рекламній агенції, яка розміщувалася – ще один виверт долі – на проспекті Тібідабо, у будинку номер 32, колишньому помешканні родини Алдаїв, де батьки зачали мене далекої буряної ночі 1955 року.
Мої результати у специфічній сфері, якою була рекламна діяльність, ніколи не видавалися мені чимось надзвичайним, але до свого подиву я виявив, що платня моя збільшується щомісяця, а слава найманця слів і образів зростає. Минали роки, і я створив чимало реклами для телебачення, радіо й газет, вихваляючи дорогі автомобілі, від яких текла слинка в перспективних менеджерів, банки, які тільки й думали про те, щоб перетворити на дійсність мрії дрібних вкладників, електроприлади, які обіцяли несказанне щастя, парфуми, які вкидали в еротичне шаленство, та силу-силенну інших матеріальних цінностей, які процвітали в Іспанії, що, позбувшись старого режиму – або принаймні його найзатятіших цензорів, – модернізувалася зі швидкістю грошових потоків, що ринули до неї, і викреслювала на своєму шляху біржеві графіки, проти яких Швейцарські Альпи здавалися невеличкими горбиками. Батько, коли дізнався, скільки я заробляю, запитав, чи те, що я роблю, законно.
– Законно, так. А ось чи етично, це вже зовсім інше питання.
Фермін натомість не мав жодних заперечень проти мого збагачення й навпаки перебував у захваті.
– Доки ти не збився з курсу й не став гнути кирпу, не бачу нічого поганого в тому, щоб заробляти гроші, коли молодий, поки вони ще можуть для чогось придатися. Та ще й такому завидному парубкові, як ти. Уявляю собі, з якими кралями ти маєш справу в цьому рекламному бізнесі, де все гарне й блискуче. Хотів би й я зазнати чогось такого в ті бісові повоєнні роки, що випали нам на долю, коли навіть незаймані дівчата мали вуса. Але кожному своє. Насолоджуйся життям, поки є час, улазь до всіляких авантюр – ти розумієш про що я – розтягуй мéжі до межí й не забудь вчасно вистрибнути з потяга, адже деякі професії – лише для молодих, і якщо тільки ти не станеш мажоритарним акціонером якоїсь агенції – роль, у якій я тебе не бачу, адже ми обоє знаємо, що в тебе лишилися порахунки з куди гірше оплачуваним видом творчості, – то сидіти далі після тридцяти років на такій бочці з порохом було б божевіллям.
Потайки я соромився того, що робив, і тої непристойно великої купи грошей, яку мені платили за це. А може, мені лише хотілося так думати. Хай там як, а я, не змигнувши оком, приймав свою астрономічну суму й проциндрював її, щойно вона опинялася на моєму рахунку.
– Тут немає чого соромитися, – переконував мене Каракс. – Навпаки, це перспективна професія, що потребує кмітливості, і вона дасть можливість тобі, якщо правильно розіграєш свої карти, купити собі свободу й трохи часу, щоб, коли кинеш рекламу, стати тим, ким ти є насправді.
– А хто я насправді? Автор рекламних текстів про газовані напої, кредити й розкішні автомобілі?
– Ти будеш тим, ким себе сам вважатимеш.
По правді сказати, мені важило не те, хто я, а радше те, що про мене думає Каракс. Ми далі працювали над нашою книжкою, як мені подобалося її називати. Ця робота перетворилася на моє друге життя, і я вертався до того світу, знімаючи й вішаючи перед входом до нього свою щоденну машкару, щоб, озброївшись ручкою чи «ундервудом», поринути в історію, яка мені здавалася нескінченно реальнішою, ніж моє забезпечене земне існування.
Протягом тих років у житті кожного з нас сталися якісь зміни. Невдовзі по гостині Алісії Ґріс Ісаак Монфорт оголосив, що настав час йому відійти на пенсію, і запропонував Фермінові, який саме тоді вперше став батьком, зайняти його місце сторожа Цвинтаря забутих книжок.
– Настав час передати пронозі кермо до рук, – пояснив він.
Фермін випрохав згоду в Бернарди, яка погодилася зрештою перебратися до помешкання на першому поверсі будинку, який сусідив із Цвинтарем забутих книжок. Фермін спорудив там секретні двері, що вели до тунелів палацу, і перетворив колишнє Ісаакове помешкання на свій новий кабінет.
Багато років по тому, користаючись зі своєї роботи на відому марку японської електроніки, я подарував Фермінові величезний кольоровий телевізор, такі тоді називали «люксусовими». Фермін, який раніше вважав телебачення ледве не антихристом, змінив свою думку, коли дізнався, що часом там показують фільми Орсона Веллса («Цей зух умів робити кіно», – казав мій названий дядечко) і насамперед Кім Новак, чиї конічні бюстгальтери підтримували його віру в те, що у людства є майбутнє.
Мої батьки після кількох років домашніх чвар, коли я вже гадав, що їхній шлюб зайшов у круте піке, незбагненним чином оминули підводні камені й на подив усім подарували мені пізню сестричку, яку охрестили Ізабеллою. Дідусь іще встиг потримати її на руках, а через кілька днів помер від раптового серцевого нападу, який уразив його, коли старенький книгар піднімав коробку з повним зібранням творів Александра Дюма. Дідуся поховали поруч із бабусею Ізабеллою, поклавши йому до труни «Графа Монте-Крісто». Втративши свого батька, мій ураз постарів за нас усіх і ніколи вже не був таким, як раніше. «Я гадав, що твій дідусь житиме вічно», – сказав він мені того дня, коли я застав його заплаканого в підсобці книгарні.
Фернандіто й Софія побралися, як того всі й очікували, і переїхали до колишнього помешкання Алісії Ґріс на вулиці Авіньйон, яке Фернандіто вже використовував раніше, щоб у ліжку з Софією скласти іспит з кохання, застосувавши всі ті знання, які колись йому дала Матильда. Із часом Софія відкрила власну невеличку книгарню, що спеціалізувалася на дитячій літературі й називалася «Семпере-молодша». Фернандіто влаштувався на роботу до мережі великих супермаркетів, де згодом зробився
