Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Скільки ж ти втратив, Ферміне, через те, що не говориш по-французьки…
– Qui est Fermín? [160]
Мені знадобився якийсь час, щоб відійти від чар Парижа та його знадливих міражів. Завдяки одній із моїх Валентин, рудоволосій дівчині на ім’я Паскаль, що мала коротку зачіску, як у Джин Сіберґ [161], і трохи була подібна до неї, мене взяли офіціантом на півставки. Я працював з ранку до обіду в кафе навпроти університету, яке називалося «Le Comptoir du Pantheon» [162] і де після закінчення своєї зміни мав право на безплатне харчування. Власник кафе, вельми люб’язний панок, який ніяк не міг добрати, чому, бувши іспанцем, я не присвятив себе фламенко або не став тореадором, запитав мене, навіщо я приїхав до Парижа: щоб навчатися, чи в пошуках щастя й слави, чи, може, щоб удосконалити мою французьку, яка потребувала не те що вдосконалення, а радше операції на відкритому серці й трансплантації мозку.
– Я приїхав сюди, щоб відшукати одного чоловіка, – зізнався я.
– А я гадав, що ти по дівчатах! Одразу видно, що Франко помер… Два дні без диктатора, і ви, іспанці, вже поробилися бісексуалами. Що ж, вітаю! Треба спішити жити. Vive la différence! [163]
Ця розмова нагадала мені, що я подався до Парижа з певною метою, а не просто щоб утекти від самого себе. Тому наступного дня я взявся до пошуків Хуліана Каракса. Почав я з того, що обійшов усі книгарні вздовж бульвару Сен-Жермен, розпитуючись про нього. Паскаль, із якою ми стали добрими друзями, хоча вона й дала мені зрозуміти, що наші постільні спотички не мають майбутнього (я виявився для неї trop doux [164]), працювала коректоркою у видавництві й знала багатьох людей із паризького літературного цеху. Щоп’ятниці ми з нею відвідували літературний салон у місцевому кафе, до якого вчащали письменники, перекладачі, видавці, книгарі та інша флора й фауна, що проживала в книжкових джунглях та їхніх околицях. Публіка мінялася щотижня, однак усі дотримувалися обов’язкових правил: пити й курити понад усяку міру, палко сперечатися про книжки та ідеї і нападати на опонента так, наче від результату цієї суперечки залежало їхнє життя. Я здебільшого тільки слухав, вдихаючи галюциногенні клуби диму й намагаючись просунути руку під спідницю Паскаль, яка вважала таку поведінку gauche [165], bourgeoise [166] і притаманною невихованим мужлаям.
Там мені поталанило зустрітися з кількома перекладачами Караксових творів, які прибули до Парижа на конференцію з питань перекладу, що відбувалася в Сорбонні. Англійська письменниця на ім’я Люсія Гарґрівз, що провела дитинство на Мальорці, а до Лондона повернулася за своїм коханням, розповіла мені, що вже віддавна не має жодних новин про Каракса. Його перекладач на німецьку, пан із Цюріха, який віддавав перевагу поміркованішому клімату і пересувався вулицями Парижа на розкладному велосипеді, гер Петер Шварценбельд, виклав мені свої підозри, що Каракс тепер присвятив себе виключно створенню сонат для фортепіано й прибрав собі інше ім’я. Перекладач на італійську, синьйор Бруно Арпаяні, зізнався, що вже давно ходять чутки, ніби невдовзі має з’явитися новий роман Каракса, але сам він у них не вірить. Одним словом, ніхто не знав нічого конкретного про Караксове місцезнаходження, ані про долю, яка його спіткала.
На одній із тих зустрічей я познайомився з напрочуд розумним чоловіком на ім’я Франсуа Масперо, який раніше був книгарем і видавцем, а на той час майстерно перекладав прозу. Масперо був наставником Паскаль, коли вона тільки приїхала до Парижа, і погодився на її пропозицію зустрітися зі мною в кафе «Les Deux Magots» [167], де я зміг окреслити йому в загальних рисах свій задум.
– Дуже амбітний план, молодий чоловіче. І дуже складний до виконання, однак…
Кілька днів по тому, прогулюючись своїм районом, я випадково натрапив на месьє Масперо. Він сказав, що хоче зазнайомити мене з однією німкенею, гострою на розум і на вдачу, яка мешкала поперемінно то в Парижі, то в Берліні, володіла стількома мовами, що й не злічити, і присвятила своє життя пошукові талановитих і невідомих авторів, яких потім друкувала в різноманітних європейських видавництвах. Звали її Міхі Штраусманн.
– Можливо, вона знає щось про Каракса…
Паскаль, яка зізналася мені, що хотіла би бути такою, як ця жінка, попередила мене, що характер у фройляйн Штраусманн не подарунок і що вона не терпить усяких дурниць. Месьє Масперо домовився про зустріч, і ми зібралися вчотирьох за столиком у кафе в кварталі Маре, недалеко від місця, де мешкав Віктор Гюґо.
– Фройляйн Штраусманн – справжня знавчиня творів Каракса, – розпочав нашу розмову месьє Масперо. – Розкажіть їй усе, що розказали мені.
Так я і вчинив. Замість відповіді фройляйн Штраусманн скинула на мене поглядом, від якого впало б і щонайретельніше замішане тісто.
– Ви ідіот? – запитала вона бездоганною іспанською.
– Іноді практикую, – зізнався я.
Одначе згодом серце грізної валькірії пом’якшилося, і вона визнала, що була надто суворою до мене, а також підтвердила, що, на її превеликий жаль, вона, як і всі інші, уже давно не чула нічого про Каракса.
– Хуліан не пише вже багато років, – сказала вона мені. – На листи також не відповідає. Я бажаю вам успіху у вашій справі, але…
– Може, у вас є адреса, на яку я міг би йому написати?
Фройляйн Штраусманн похитала головою.
– Спробуйте дізнатися в Карріґан і Коліччіо. Це через них я листувалася з ним, і на них обірвався слід багато років тому.
Паскаль пояснила мені, що мадам Карріґан і Томмазо Коліччіо були літературними агентами Каракса протягом понад двадцяти п’яти років, і пообіцяла влаштувати мені з ними зустріч.
Агенція мадам Карріґан розміщувалася на вулиці Ренн. У літературному світі йшов поголос, що з плином часу ця жінка перетворила свій кабінет на вишуканий квітник орхідей, і Паскаль порадила мені принести їй у подарунок якийсь новий екземпляр. Паскаль приятелювала з членкинями так званої «бригади Карріґан» – дивовижної четвірки жінок різних національностей,
