Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Ось так неспішного літнього вечора сталося те, про що я мріяв від самого дитинства: перевернувши весь Париж і Барселону в пошуках Хуліана Каракса, я опинився з ним за одним столиком у цукерні на Королівській площі, куди запросив його на полуничне морозиво, подвійну порцію у вафельному стаканчику. Собі я замовив лимонад із льодом, бо мені вже почала докучати та волога спека, що нею, немов якимось прокляттям, просякало кожне барселонське літо.
– Що я можу зробити для вас, сеньйоре Семпере?
– Якщо я вам розповім, ви вважатимете мене дурнем.
– У мене склалося враження, що ви мене розшукуєте вже тривалий час, тому я вважатиму вас дурнем, якщо ви мені цього не розповісте зараз, коли нарешті зустрілися зі мною.
Я вихилив одним духом половину склянки, щоб набратися сміливості, і розказав йому про свій задум. Каракс уважно мене слухав, нічим не виявляючи незадоволення і не висловлюючи жодних зауважень.
– Блискуче придумано, – підсумував він, коли я закінчив.
– Не смійтеся з мене.
– Навіть не збирався. Я кажу те, що думаю.
– А що ще ви думаєте?
– Що цю історію мав б написати ти. Вона належить тобі.
Я повільно похитав головою.
– Я не знаю, як це зробити. Я не письменник.
– Купи собі «ундервуд».
– Я й не знав, що ця реклама дісталась аж до Франції.
– Вона дісталася всюди. Але не вір рекламі. «Оліветті» [171] також підійшла б.
Я всміхнувся. Принаймні почуття гумору в нас із Караксом також було спільне.
– Дозволь, я дещо тобі покажу, – запропонував Каракс.
– Ви навчите мене писати?
– Цього ти мусиш навчитися сам, – відказав Каракс. – Письменство – це ремесло, якого можна навчитися, але якого не можна навчити. Того дня, коли ти зрозумієш, що це значить, станеш письменником.
Він розщіпнув свій чорний лляний піджак і дістав із внутрішної кишені якийсь блискучий предмет. Потім поклав його на стіл і підштовхнув до мене.
– Візьми, – запропонував він.
Це була найпрекрасніша ручка з усіх, які я будь-коли бачив, королева усіх «монбланів». Вінчало її перо, виготовлене з золота й платини, і якби я побачив його в дитинстві, то подумав би, що з-під нього можуть вийти тільки шедеври.
– Стверджують, ніби першим її власником був Віктор Гюґо, хоча мені це видається радше гарним образом.
– А хіба авторучки вже існували в часи Гюґо? – запитав я.
– Першу авторучку з поршневою подачею чорнила запатентував у 1827 році румун на ім’я Петраке Поєнару, але тільки у вісімдесятих роках XIX століття її вдосконалили й почали виготовляти в промислових масштабах.
– Отже, вона таки могла належати Вікторові Гюґо?
– Коли вже тобі так хочеться… Скажімо так: із рук месьє Гюґо ця ручка перейшла до рук не менш славетних, однак більш правдоподібних такого собі Даніеля Семпере, мого доброго приятеля. Із часом вона потрапила до мене, і я зберігав її всі ці роки, чекаючи, доки хтось – хтось такий, як ти, – не з’явиться по неї. Уже давно настав час передати її.
Я енергійно замахав головою, відсуваючи ручку від себе.
– Я не можу її взяти. У жодному разі. Вона належить вам.
– Ручка не належить нікому. То вільний дух, який лишається з тобою доти, доки ти його потребуєш.
– Це сказав персонаж одного з ваших романів.
– Мені завжди дорікали тим, що я повторююся. Це хвороба всіх письменників.
– Я ніколи на неї не хворів. Це значить, я не письменник.
– На все свій час. Бери ручку.
– Ні.
Каракс знизав плечима й заховав перо.
– Ти ще не готовий. Ручка – вона як кішка, піде тільки за тим, хто її нагодує. І як приходить, так і йде геть.
– То що ви скажете на мою пропозицію?
Каракс доїв своє морозиво.
– Зробимо ось як: напишемо твою книжку разом. Ти вкладеш у неї запал молодості, а я – досвід старого бувальця.
Я аж закам’янів.
– Ви серйозно?
Каракс підвівся з-за столу й поплескав мене по плечу.
– Дякую за морозиво. Наступного разу пригощаю я.
Був і наступний раз, і ще багато-багато разів. Каракс завжди замовляв собі подвійну порцію полуничного морозива, байдуже літом чи зимою, але ніколи не з’їдав вафлі. Я приносив йому те, що написав, а він переглядав результати моєї праці, робив позначки, щось викреслював, щось доповнював.
– Я не впевнений, чи це правильний початок, – казав я.
– Оповідь не має ні початку, ні кінця, лише двері, що впускають до неї.
Під час кожної нашої зустрічі Каракс уважно перечитував нові аркуші, які я приносив. Діставши свою ручку, він робив примітки, а потім безмежно терпляче пояснював, що мені не вдалося, а це було майже все. Каракс по пунктах показував мені, що не працює, розтлумачував чому й радив, як це виправити. Він аналізував усе до найменших дрібниць. Там, де я бачив одну свою помилку, він показував мені п’ятнадцять, про які я навіть не підозрював. Каракс розбирав на частини кожне слово, кожну фразу, кожен абзац, а потім збирав наново, мовби ювелір із лупою. Робив він це без жодної зверхності, а так, наче був інженером, що пояснює учневі, як працює двигун внутрішнього згоряння або паровий котел. Часом він ставив під питання звороти й думки, які я запозичив у самого Каракса, і вважав їх єдиним, що чогось було варте.
– Не намагайся мене наслідувати. Наслідування стилю іншого автора подібно до милиці. Придасться, щоб навчитися й відшукати власний, але зрештою на ноги треба ставати самому. Копіювання лише для початківців.
– А я хто? Хіба не початківець?
Я так і не дізнався, де він ночував чи де проводив час, коли не був зі мною. Він мені ніколи не розповідав, а я не наважувався запитати. Зустрічалися ми завжди в барах і кафе в Старому місті, єдиною умовою було те, щоб там подавали полуничне морозиво. Я певен, що після обіду Каракс щодня ходив на своє побачення з Нурією Монфорт. Коли він прочитав уривок, де вона вперше з’являється як персонаж твору, то всміхнувся з таким смутком, який переповнив навіть мене. Хуліан Каракс утратив свої сльозові залози під час пожежі, яка понівечила його, і не міг більше плакати, але я ніколи в своєму житті не зустрічав людини, яка б носила на своїх плечах такий важкий тягар утрати.
Мені хотілося б думати, що ми стали добрими друзями. Щодо мене принаймні, то кращого я не мав і, мабуть, ніколи не матиму. Може, через ту прихильність, яку він відчував до