Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

до Цвинтаря забутих книжок у серпні 1992 року, того дня, коли в Барселоні відбувалася церемонія відкриття Олімпійських ігор. Місто вбралося в наряд зі світла, а в повітрі панував дух оптимізму й надії, якого я ніколи не відчував на цих вулицях і, ймовірно, уже ніколи більше й не відчую. Побачивши мене, Фермін усміхнувся й по-військовому віддав честь. Я побачив, що він уже геть постарів, але не сказав йому цього.

– Я вже гадав, що ти помер, – заявив він.

– Працюю над цим. А ти, я дивлюся, здоровий, як бик.

– Це все «Суґус», я зацукрувався завдяки йому.

– Може бути.

– Мені тут пташка наспівала, що ти збираєшся зробити нас відомими, – кинув Фермін.

– Тебе насамперед. Коли дістанеш пропозиції стати обличчям рекламної кампанії, звертайся до мене по консультацію не вагаючись, я на цьому вже розуміюся.

– Я погоджуся рекламувати хіба що чоловічу білизну, – відказав Фермін.

– Отже, я маю твій дозвіл?

– Не тільки дозвіл, а й благословення urbi et orbe [175]. Але, здається мені, ти тут не тільки для цього.

– Чому ти завжди шукаєш у мене якихось прихованих мотивів?

– Бо в тебе мозок викривлений, як мушля в равлика. Сприймай це як комплімент.

– І для чого ж я тоді прийшов, на твою думку?

– Мабуть, щоб насолодитися моєю вишуканою мовою. А ще, може, тому, що я винен тобі одну розповідь.

– Хіба тільки одну?

Фермін провів мене до кімнати, яку завжди тримав замкненою на ключ, щоб уберегти від набігів своїх численних нащадків. Там він припросив мене сідати у помпезний фотель, який купив на блошиному ринку «Лос-Енкантес», а сам сів на стілець поруч. Узявши картонну коробочку, він поставив її собі на коліна.

– Пам’ятаєш Алісію? – запитав він. – То, певна річ, риторичне запитання.

Я відчув, як серце підстрибнуло мені в грудях.

– Вона жива? Ти щось дізнався про неї?

Фермін розкрив коробку й дістав звідти стосик листів.

– Я ніколи цього не розповідав, бо вважав, що так буде краще для всіх. Перш ніж зникнути назавжди, Алісія повернулася до Барселони в 1960 році. На свято Сан-Жорді. 23 квітня. Вона повернулася, щоб, на свій манер, попрощатися.

– Я чудово це пам’ятаю. Хоч і був зовсім малим.

– Я тоді пішов за нею.

Ми мовчки дивилися один на одного.

– Куди вона вирушила?

– Я попрощався з нею на пристані. Вона зійшла на пароплав до Америки. Відтоді кожного Різдва мені приходить лист без зворотної адреси.

Фермін простягнув мені оберемок із понад трьома десятками листів, по одному за рік.

– Можеш подивитися.

У кожному конверті була фотографія. Поштові штемпелі вказували, що їх усі було надіслано з різних міст: Нью-Йорк, Бостон, Вашингтон, Сіетл, Денвер, Санта-Фе, Портленд, Філадельфія, Кі-Вест, Новий Орлеан, Санта-Моніка, Чикаго, Сан-Франциско…

Спантеличений, я поглянув на Ферміна. Він став мугикати гімн Сполучених Штатів, що в його вустах був більше подібний на сардану [176]. Усі світлини були зроблені спиною до сонця й зображали жіночий силует, який тінню лягав на тло з парків, хмарочосів, пляжів, пустель чи лісів.

– Більше нічого? – запитав я. – Жодної записки? Бодай чогось?

Фермін похитав головою.

– Аж до останнього листа. Прийшов на минуле Різдво.

Я насупив чоло.

– Звідки ти знаєш, що він останній?

Фермін простягнув мені конверт.

Поштовий штемпель указував, що листа було відправлено з міста Монтерей, штат Каліфорнія. Я дістав із конверта фотографію, поглянув на неї і не зміг відірвати очей. Цього разу я побачив не лише тінь. На світлині була Алісія Ґріс, тридцять років по тому, що дивилася в об’єктив і всміхалася до мене з місця, яке видавалося найгарнішим куточком у світі: за її спиною півострів зі скелястими берегами й примарними лісами вклинювався в повитий імлою Тихий океан. На табличці біля Алісії видно було напис: ПОІНТ-ЛОБОС.

Я обернув фотографію і побачив слова, написані рукою Алісії.

Кінець шляху. Це було того варте. Дякую ще раз, Ферміне, що врятував мене стільки разів. Урятуй також себе й перекажи Хуліанові, щоб він зробив нас усіх безсмертними. Ми завжди на це розраховували.

Люблю тебе,

Алісія

Очі мені наповнилися слізьми. Хотілося вірити, що в тому казковому місці, так далеко від нашої Барселони, Алісія знайшла нарешті свою долю і спокій.

– Можна я лишу її собі? – запитав я тремтячим голосом.

– Вона твоя.

Тоді я зрозумів, що закінчив свою історію і що відтепер на мене чекає життя і, якщо пощастить, нові оповіді.

Епілог

Барселона

9 серпня 1992 року

Молодий чоловік, із волоссям, якого вже торкнулася сивина, іде вулицями сповненої тіней Барселони під місячним сяйвом, що срібною доріжкою проливається на бульвар Святої Моніки. Чоловік тримає за руку дівчинку років десяти, її очі п’янить передчуття таємниці, адже ввечері батько пообіцяв їй дещо, пообіцяв показати Цвинтар забутих книжок.

– Алісіє, про те, що ти сьогодні побачиш, не можна розповідати нікому. Нікому-нікому.

– То це буде наша з тобою таємниця? – запитує дівчинка стишеним голосом.

Батько зітхає, на вустах його з’являється сумовита усмішка, що супроводжує його все життя.

– Звісно, що так. Тепер це назавжди буде наша з тобою таємниця.

Зненацька небо вибухає фонтанами світла, і феєрверки церемонії закриття затримують на мить образ нічної Барселони, яка вже ніколи не повернеться.

По якійсь хвилі дві примарні постаті, батька й доньки, зливаються з юрбою, що наповнює Ла-Рамблу, і кроки їхні губляться назавжди в лабіринті духів.

Примечания

1

На випадок крайньої потреби (лат.). – Тут і далі прим. перекладача.

2

Обов’язкова умова (лат.).

3

Одна з найпопулярніших у свій час марок друкарської машинки.

4

«З машини» (лат.) Перекручене «Deux ex machina» – «Бог із машини».

5

Dies irae (лат. «день гніву») – католицька секвенція. Написана, імовірно, у XIII столітті францисканцем Томмазо да Челано. З 1570 до 1962 р. була обов'язковою частиною заупокійної меси.

6

«La Plaza de toros de las Arenas» – відкрита в 1900 році арена для бою биків. У наші часи переобладнана під торговий центр.

7

Назва тореадора в кінній кориді.

8

Лляло – водостік у нижній частині трюму на суднах зі сталі, утворений крайнім міждонним листом і зовнішньою обшивкою.

9

Нехай щастить, мій друже (фр.).