Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Він живий? – розсміявся Плано. – Бо тих, що живі, я вже всіх позабував.

– Хуліан Каракс.

Ледве я вимовив це ім’я, як месьє Плано насупився, прибрав із обличчя всю приязність і нахилився вперед із погрозливим виразом, припираючи мене до стінки.

– А ти що за дідько?

– Хуліан Семпере. Батьки назвали мене на честь месьє Каракса.

– Про мене, то нехай би вони назвали тебе хоч на честь винахідника громадських вбиралень.

Я побоювався за свою фізичну цілість і спробував відступити назад. Однак стіна, по той бік якої, ймовірно, були катакомби, перешкодила мені. Я вже бачив себе, вмурованого в неї разом із тисячами інших кістяків.

– Мої батьки, Даніель і Беа, знали месьє Каракса, – сказав я, намагаючись замирити його.

Якусь хвилю Плано свердлив мене своїм поглядом. Згідно з моїми підрахунками, імовірність того, що зараз він зацідить мені по пиці, становила п’ятдесят процентів. Решта п’ятдесят були дуже непевними.

– То ти син Даніеля й Беатріс?

Я кивнув.

– Із книгарні Семпере?

Я кивнув знову.

– Як доведеш?

Протягом майже години я виголошував перед ним ту промову, яку раніше вже чули колишні Караксові літературні агенти й видавець. Плано уважно мене слухав і, здавалося, дедалі смутнішав із кожним моїм словом. Коли я скінчив розповідь, він дістав з кишені піджака гаванську сигару й закурив, пускаючи клуби диму, що могли б заволокти весь Париж.

– Ти знаєш, як я познайомився з Хуліаном?

Я похитав головою.

– Коли я був молодий, ми з ним працювали разом в одному поганенькому видавництві. Це було ще до того, як я зрозумів, що смерть дає більшу перспективу, ніж література. Я був продавцем, і моїм завданням було збувати ту базгранину, яку ми здебільшого публікували. Каракс писав оповідання жахів. Скільки цигарок ми з ним викурили, засиджуючись до півночі в кафе на першому поверсі будинку, в якому розміщувалося видавництво, і проводжаючи очима розкішних дівчат! Що то були за часи! Ніколи не повторюй моєї помилки й не старій. Старість не приносить нам ані шляхетності, ані мудрості, ані будь-якого іншого гівна на паличці, що було б цього вартим. Здається, це у вас, в Іспанії, так говорять: я почув цю фразу колись від Хуліана, і вона видалася мені дуже точною.

– Ви не знаєте, де я міг би його знайти?

Плано стенув плечима.

– Хуліан давно поїхав з Парижа.

– А не знаєте куди?

– Він не сказав.

– Але ж у вас, мабуть, є якісь здогадки?

– Ото вже ти пролаза!

– Куди? – наполіг я.

– Де шукають прихистку люди, коли старіють?

– Я не знаю.

– Тоді тобі ніколи не зустрітися з Хуліаном.

– У спогадах? – припустив я.

Плано глянув на мене з сумовитою усмішкою.

– Ви хочете сказати, що він повернувся до Барселони? – запитав я.

– Не до Барселони, а до тої, котру кохав.

– Не розумію.

– Він також не розумів, довго не розумів. Йому знадобилося ціле життя, щоб збагнути зрештою, яка його найбільша любов.

Стільки років я слухав розповіді про Каракса, а тої миті почувався таким самим розгубленим, як першого дня, коли приїхав до Парижа.

– Якщо ти той, за кого себе видаєш, то мав би здогадатися, – заявив Плано. – І якщо ти скажеш «література», я роз’юшу тобі писок, хоча не думаю, що ти такий йолоп.

Я сковтнув слину.

– Здається, я здогадуюся, про що ви кажете. Чи радше про кого.

– Тоді ти знаєш, що маєш робити.

Того вечора я попрощався з Парижем, із Паскаль, зі своєю скороминущою кар’єрою у сфері обслуговування й зі своїм кубельцем у піднебессі, після чого вирушив на вокзал Аустерліц. Все, що в мене лишалося, я витратив на квиток третього класу й сів на нічний потяг до Барселони. Приїхав я над ранок, переживши подорож завдяки милосердю пари пенсіонерів з Ліона, що верталися з гостин у доньки й частували мене всілякими харчами, закупленими того вечора на ринку біля вулиці Муффетар, доки я аж до пізньої ночі розповідав їм свою історію. «Bonne chance, – сказали вони мені, сходячи з потяга. – Cherchez la femme…» [168]

Протягом кількох днів після повернення все здавалося мені маленьким, замкнутим і сірим. Світло Парижа глибоко врізалося в мою пам’ять, і світ зненацька зробився великим і чужим.

– То як, бачив «Еммануель»? [169] – запитав мене Фермін.

– Сценарій бездоганний, – відказав я.

– Так я і думав. Мабуть, позаздрять Біллі Вайлдер [170] і компанія. Скажи-но, то ти зустрів Привида опери? – хитро підсміхнувся Фермін: певна річ, він чудово знав, навіщо я їздив до Парижа.

– Не зовсім, – зізнався я.

– Себто у тебе немає нічого смачного мені розповісти?

– Здається, це ти мав би розповісти мені щось смачне. Хіба ні?

– Спершу розгадай свою загадку, а тоді подивимося.

– Це несправедливо.

– Ласкаво просимо на планету Земля, – відказав Фермін. – А ну, здивуй мене. Скажи щось по-французьки. «Бонжур» і «о-ля-ля» не рахується.

– Cherchez la femme, – промовив я.

Фермін насупив чоло.

– Класичний принцип кожної путящої інтриги? – припустив він.

– Voilà…

Могила Нурії Монфорт була на оточеному деревами пагорку, у старій частині цвинтаря Монтжуїк, недалеко від гробниці Ізабелли. Саме там одного літнього вечора 1977 року, марно обходивши всі закутки тої Барселони, яка вже почала потроху відходити в непам’ять, я нарешті зустрів Хуліана Каракса. Він поклав квіти на надгробок, а потім сів на кам’яну лавку перед могилою. Він сидів так протягом майже години, розмовляючи сам із собою. Я не наважився його перервати.

Я побачив його на тому самому місці наступного дня, і наступного. Хуліан Каракс надто пізно зрозумів, що та, кого він кохав найбільше в цьому світі, жінка, що віддала за нього своє життя, уже ніколи не зможе почути його голосу. Він приходив туди щодня й сідав на лавці перед могилою, щоб розмовляти з нею і проводити рештки свого життя в її товаристві.

Він сам одного дня підійшов і став мовчки мене розглядати. Шкіра, що була обгоріла під час пожежі, відновилася, і його обличчя, сховане за густою бородою і крислатим капелюхом, не виявляло ні його віку, ні жодної емоції.

– Хто ви? – запитав він без тіні ворожості в голосі.

– Мене звати Хуліан Семпере. Я син Даніеля й Беа.

Каракс повільно кивнув.

– З ними все гаразд?

– Так.

– Вони знають, що ви тут?

– Ні, ніхто не знає.

– А можна поцікавитися, чому ви тут?

Я не знав, із чого почати.

– Можна запросити вас на каву?

– Я не п’ю кави, – відказав він. – Можете запросити мене на морозиво.

Мабуть, він помітив здивування на моєму обличчі.

– У часи