Маг - Джон Роберт Фаулз

Пізнаючи свободу, ти водночас втрачаєш її.

І моя свобода полягала в тому, щоб не вдарити. І нехай за те доведеться заплатити бозна-яку ціну, нехай пропадуть пропадом вісімдесят граней мого «я», нехай хоч що собі думають ґаволови, дивлячись на мене. Нехай оті експериментатори вважають, що вони правильно розрахували й що я простив їх, а на додачу дав себе отуманити й навернути на їхню віру. Я опустив нагайку. Очі набиралися сльозами гніву й безсилля.

На всі свої хитрощі — окультні, театральні, сексуальні, психологічні головоломки — Кончіс пускався заради ось цієї миті. Аби я стояв ось тут, так само неспроможний скарати жертву, як і він колись на майданчику. Аби я дізнався, що буває час дивної розплати за давні прогріхи, що треба за них платити ще дивнішу ціну.

Одинадцятеро стоять біля стіни. Скупчилися навколо портшеза, ніби затуляють його від мене. Джун милосердно уникнула мого погляду. А вона таки побоюється. На відміну від інших, не певна в мені.

Білі плечі.

Я рушив до цих одинадцяти, до Кончіса. Антон, що стояв поруч нього, трішки подався вперед. Видно, що готовий скочити. Джо позирав на мене яструбиним оком. Я спинився перед Кончісом і простягнув йому нагайку — руків’ям уперед. Він узяв її не дивлячись, втупився мені у вічі. Ми довго не відводили очей. Той самий спостережний мавпячий погляд.

Кончіс сподівався, що я щось скажу, принаймні слово. Але я не хотів. Не міг.

Я пробіг оком по обличчях одинадцяти осіб. Так, це актори й актриси, але навіть найвидатніший артист не зможе без допомоги слів вдавати когось мудрого, досвідченого й порядного. А ці одинадцятеро справляли враження саме таких людей. Вони не взяли б участи в такій сцені тільки заради грошей, хай хоч скільки пропонував би Кончіс. На якусь мить нас усіх поєднало взаєморозуміння і якась дивовижна взаємоповага. Їм, мабуть, полегшало від того, що я, попри всі перебуті випробування й приниження, повівся саме так, як вони сподівалися. Ну а мене пройняло невиразне враження належности до товариства людей з таким глибинним, езотеричним знанням, що при них небезпечно вихоплюватися з необережним словом. Я стояв перед цими мовчазними одинадцятьма, перед їхніми обличчями — байдужими до мого гніву, не ворожими й не поблажливими, далекими й близькими водночас, непроникними, як у волхвів із дарами на картині великого фламандця[230]. Стояв і майже фізично відчував, що зменшуюся, малію. Ось так почуваєшся, споглядаючи на шедеври мистецтва, пізнаючи одвічні істини й усвідомлюючи свою нікчемність і обмеженість.

Усе це відображалося в Кончісових очах. Крім елевтерії, утвердилося ще щось. Щό саме — знали всі в залі, крім мене одного. Я старався прочитати розгадку в очах Кончіса. Даремно, це все одно, що братися до книжки в кромішній пітьмі. Сто думок промайнуло в голові, сто слів дрижали на вустах. Там і вмирали.

Ані слова, ані навіть жесту.

Я рвучко рушив до свого «трону».

Ось виходять «студенти», ось звільняють руки Лілі. Джун допомогла їй вбратися й відвела до гурту. Раму винесли. Крім мене, тут залишилися дванадцять втаємничених. Злагоджено, як хористи із Софоклової трагедії, вони кланялися й виходили.

Біля дверей чоловіки дали дорогу жінкам. Першою зникла Лілі. Коли залу покинув останній чоловік, вона повернулася й трохи постояла на порозі, міряючи мене холодним оком невдячниці. На позбавленому виразу обличчі годі було розпізнати, чому їй забаглося чи то кинути на мене фінальний погляд, чи то відчути на собі мій, прощальний…

Я залишився з трьома охоронцями, що привели мене сюди, до зали. Минула хвилина, дві. Адам почастував мене сигаретою.

Я пускав дим, а в моєму нутрі борюкалися гнів і вмиротворення. Гризла досада, що не здобувся на нищівне викриття цих самозванців та їхньої діяльности. Водночас медом на душу лягало вдоволення, що я вибрав єдиний правильний спосіб повестися й уберіг хоч рештки гідности. Я не встиг докурити. Адам глянув на годинник, а тоді на мене.

— Пора…

І тицьнув пальцем у кайдани, що звисали з підлокітників трону.

— Послухайте-но. Перестаньте. Годі.

Вибелькнувши це, я зірвався на ноги, та мене зразу схопили за руки. Я засопів.

— Бітте, — кивнув Адам.

Я дався прикувати себе до двох тюремників. Адам приніс кляп. Це вже занадто. Спроба попручатися закінчилась тим, що мене заштовхали на трон. Знову нема ради й нема вибору. Довелося піддатися. Адам затулив мені рота маскою-кляпом, але цього разу обійшлося без пластиру. З мішком на голові я рушив під конвоєм цих трьох. Ми вийшли, а в коридорі звернули направо — отже, поверталися не тією дорогою, якою сюди прийшли. Кроків двадцять-тридцять, а тоді п’ять східців униз — мабуть, у ще один водозбірник.

Мене спинили й почали вовтузитися з кайданами. Відтак підняли мою ліву руку, щось клацнуло, і я похолов — це ж мене приковують до рами для катування. А тоді став запекло опиратися. Брикав і молотив колінами, старався викрутити руку прикованому до мене охоронцеві. Якби вони хотіли, то відлупцювали б мене. Їх троє, а я в кайданах і нічого не бачу — безнадійна річ. Але їм, мабуть, наказали повестися зі мною якнайлагідніше. Отож вони обмежилися тим, що тільки скрутили другу руку та закріпили її на рамі. І зняли мішок.

Це була