Маг - Джон Роберт Фаулз

які він не міг впливати. Об’єкт може не зрозуміти того, що ми подаємо клінічну картину, яка не має нічого спільного (кажу це від себе) з моральними оцінками та звинуваченнями. А якщо вже виражати наше ставлення, то це передусім співчуття до піддослідного, який змушений прикривати свої негативні риси безліччю свідомих і несвідомих обманів. Треба пам’ятати, що піддослідний розпочав самостійне життя, не маючи навиків самоаналізу й самоорієнтації, й що здобута освіта загалом завдала йому очевидної шкоди. Образно кажучи, його, короткозорого від народження, до решти осліпило оточення. Не дивно, що об’єкт не може знайти правильної дороги в житті».

Американка сіла. Сивобородий дідок покивав так, ніби втішився почутим. Подивився на мене, а тоді на Лілі.

— Пані доктор Максвелл, як на мене, ви порядно вчините, повторивши те, що сказали мені про об’єкта вчора ввечері.

Лілі cхилила голову, тоді звелася й ковзнула по мені оком, неначе по діаграмі, пришпиленій до дошки.

— У процесі спілкування з об’єктом я певною мірою підлягла зворотному перенесенню. Разом із пані доктором Маркус ми проаналізували мій стан і дійшли висновку, що цю психологічну залежність можна розкласти на дві компоненти. Перша — це фізичний потяг, штучно підсилений внаслідок ролі, яку мені довелося грати. Друга з них своєю природою емпатійна. Жаль об’єкта до самого себе настільки впливає на оточення, що стає заразливим. На мою думку, цей факт заслуговує на увагу у світлі зауваги професора Чарді.

— Дякую вам, — кивнув дідок. Лілі сіла. Він звернувся до мене. — Усе це може видатися вам жорстоким. Але ми нічого не хочемо приховувати. — Він обернувся до Лілі. — Стосовно першої компоненти, тобто фізичного потягу. Чи не могли б ви описати нам і піддослідному своє теперішнє почуття?

— Гадаю, об’єкт добрий тільки як сексуальний партнер, але не як чоловік, — холодним, наче лід, тоном сказала Лілі. Глянула на мене, тоді на голову зборів. До болю гострий спогад: вона притулилася до мене. Пітьма, злива, неквапні пестощі.

— Чи властиві піддослідному риси, які деструктивно впливають на подружнє життя? — втрутилася доктор Маркус.

— Так.

— Які саме?

— Невірність. Самолюбство. Безрозсудність у повсякденних справах. Цілком можлива схильність до гомосексуалізму.

— Чи можливі зміни на краще після психоаналізу об’єкта? — поцікавився дідок-голова.

— Як на мене, ні.

— А ви як гадаєте, Морісе? — обернувся до нього дідок.

— Мабуть, усі ми згодимося, — проказав Кончіс, спинивши на мені око, — що це ідеальний об’єкт нашого експерименту. Але завдяки своїм мазохістським рисам піддослідний насолоджується обговоренням його психічних вад. Вважаю, що зовсім зайво — а для об’єкта навіть шкідливо — провадити далі дискусію на цю тему.

— Під наркозом виявилися ваші досі сильні почуття до пані Максвелл, — звернувся до мене старий. — Дехто з моїх колег побоювався можливих наслідків впливу, який на вас чинить смерть молодої австралійки, адже за цю втрату, мушу сказати, ви підсвідомо звинувачуєте тільки себе самого. А тепер ви зазнали ще одної втрати, залишившись без особи, відомої вам як Жулі. Йдеться про небезпеку самогубства. Але ми разом дійшли такого висновку: у вас такий сильний потяг до самозадоволення, що спроби самогубства можливі тільки на істеричному ґрунті. Радимо вам остерігатися й контролювати себе.

Я злегка вклонився — іронічна подяка. Гідність, за всяку ціну треба вберегти хоч видимість гідности.

— А тепер… Може, хтось хоче ще щось сказати? — Голова зборів провів очима вздовж стола. Всі його колеги похитали головами, а тоді на його знак встали. Глядачі й далі сиділи. — Гаразд. Ми дійшли до кінця експерименту. Пане Ерфе, ми не приховали своєї думки про вас і тим самим посвідчили проти самих себе на цьому судовому процесі. Нагадаю, що ви суддя. Надійшов час вироку. Ми заздалегідь вибрали фармакоса — жертовного козла. Тобто козу.

Він подивився ліворуч. Лілі зняла окуляри, підійшла до мене, до самого подіуму й похилила голову. Покутниця в білій вовняній сукні. Навіть у цю мить я, дурень несосвітенний, припустив, що попереду якийсь фантастичний поворот сюжету — блазенське весілля, абсурдний гепі-енд… і став понуро міркувати, що б його робити на випадок такого нахабства.

— Це ваша підсудна, — відірвав мене від роздумів дідок, — причому ви не можете робити з нею все, що заманеться. Лікарський кодекс чести зобов’язує нас застосовувати визначену кару експериментаторові, який відібрав у піддослідного всяку здатність прощати. — Він звернувся до Адама, що стояв біля виходу: — Попрошу принести знаряддя.

Адам щось гукнув на коридор. Вставши з-за столу, колеги збилися в тісний гурт. Попереду стояв їхній очільник. Увійшли четверо в чорних уніформах. Вони звільнили місце посеред зали, відсунувши набік портшез-труну та два столи. Третій стіл поставили переді мною, поряд з Лілі. Відтак двоє в чорному вийшли й повернулися з важкою дерев’яною рамою, схожою на одвірок, з опорами внизу. До стояків прикріплено два залізні кільця на висоті шести-семи футів. Лілі рушила до цієї рами, поставленої на півдорозі від дверей до трону. Підійшовши, зупинилася й звела руки. Адам прикував їх до кілець, а на голову надів цупкий шкіряний шолом із клаптем, що накривав шию ззаду. Обернена спиною до мене, дівчина стояла, неначе розп’ята.

То був пристрій для кари батогами.

Адам вийшов і зразу ж повернувся.

Я не зразу розгледів, чим це він помахує на ходу. Допіру придивившись зблизька до цієї речі, втямив, що в ній полягає їхній останній, неймовірно потворний жарт.

Жорстке чорне пужално з пучком довгих ремінців, усіяних вузликами. Розплутавши кілька пасом, що перехопилися між собою, Адам поклав цю гидоту на стіл, держаком до мене, відтак підійшов до Лілі — як видно, йому визначили саме таку послідовність дій — і до пояса