Маг - Джон Роберт Фаулз

— Пане докторе, — перебила його Лілі, — саме такого значення жест набуває завдяки висхідному руху пальців кисті, повернутої тильним боком до адресата. Черчилль позначав жестом перемогу, піднявши руку з повернутою долонею назовні, а перед тим зафіксувавши потрібне положення пальців. Я згадала це у зв’язку зі своєю статтею про працю «Безпосередні анально-еротичні метафори в класичній літературі».

— Ага. Справді. Пригадую. Jawohl.

— Pedicabo ego vos et irrumabo, Aureli patheci et cinaedi Furi?[226] — втрутився Кончіс.

— Саме так, — відказала Лілі.

— Це ніяк не є пов’язане з жестом, який позначає рогоносця? — з гострим акцентом спитав Віммель-Йорґенсен. Подавшись уперед, він виставив собі за потилицею два пальці.

— Колись я вказала на те, що в такому акті ображання можна вбачати мотив кастрації, прагнення упокорити й принизити конкурента як самця, — відповіла Лілі-Ванесса. — А тому можна це прагнення асоціювати з релевантною стадією певної інфантильної фіксації та супутніми їй фобіями.

Напружившись, я потер ногою об ногу. Силкувався на розсудливість і старався виснувати хоч якусь подобу мети ось цього безглуздя. Я не вірив, не міг повірити, що переді мною достеменні психологи. Чи так, чи сяк, а вони ні в якому разі не наважилися б відкрити мені свої справжні імена.

Але ж вони чудово жонґлюють професійним жарґоном, адже ніхто не міг передбачити мій жест. Так-таки й не міг? Я гарячково збирав думки. Щоб склепати діалог про анально-еротичні метафори, їм потрібен був мій непристойний рух, а я його востаннє дозволив собі хтозна-скільки років тому. Однак я десь чув, що загіпнотизованого пацієнта можна запрограмувати так, що вже після сеансу він виконає якусь дію на поданий сигнал. Проста річ. Таким сигналом стала овація. Почувши її, я не міг не зробити цього руху. Еге, треба начуватися. Перш ніж щось зробити, мушу подумати.

Кречмер перервав дискусію.

— Пане Ерфе, ваш красномовний жест нагадав мені про мету нашої зустрічі. Ми свідомі того, що ваше нутро переповнюють почуття гніву й ненависти — стосовно принаймні декого з нас. Однак ми дійшли до глибинних, пригнічених верств вашої підсвідомости, й вони вказують на інші почуття. Зрештою, як каже доктор Гаррісон, передусім ми зважаємо на те, з чим, як гадаємо, нам доводиться жити. Отже, сьогодні ми зібралися для того, щоб дати вам можливість своєю чергою зважити, оцінити й розсудити нас. Саме тому вас посадили на місце судді. А рота заткнули через те, що правосуддя має мовчати, поки не настане час вироку. Але перш ніж вислухати ваш вирок, дозвольте нам дати додаткові покази проти себе самих.

Ми переступили закон тільки заради прогресу науки, однак, як я вже сказав, ми згодилися на тому, що через клінічні особливості цього експерименту не можна посилатися на такий аргумент і вдаватися в подробиці. Зараз попрошу пані доктора Маркус зачитати частину нашого звіту. В ній ідеться про вас, пане Ерфе, — як звичайну людину, а не як піддослідного. Будь ласка, пані доктор.

Пані з Единбурґа встала. Їй близько п’ятдесяти. Коротко, по-хлоп’ячому підстрижене шпакувате волосся, ані сліду косметики. Вольове, інтелігентне обличчя лесбіянки, нетерпимої до дурнів. Вона стала читати суто по-американському — монотонно й напористо.

— Особа, що в 1953 році становила об’єкт нашого експерименту, належить до поширеної категорії псевдоінтелектуальних інтровертів. Ідеально відповідаючи нашій меті, структура особистости піддослідного в решті аспектів не становить наукової цінности. Найпомітнішою рисою стилю життя піддослідного об’єкта є цілковитий брак соціальних зв’язків. Причини такої життєвої позиції полягають в едіповому комплексі, який нині в залишковому стані. Спостерігаються характерні симптоми боязні авторитету, поєднаної із спонтанним опором проти нього, особливо до авторитету осіб чоловічої статі, а також симптоми зазвичай супутнього синдрому амбівалентного ставлення до жінок, яке виявляється в поглядах на них як предмет пожадання і водночас матеріалізоване втілення невірности об’єктові, а тому викликають у нього підсвідоме бажання мститися й зраджувати на противагу. Нам забракло часу на докладний аналіз індивідуальної специфіки психологічних травм об’єкта, набутих внаслідок відторгнення від материнського лона й відлучення від грудей, однак розвинуті об’єктом компенсаційні механізми настільки поширені в середовищі так званих інтелектуалів, що ми можемо з певністю констатувати порушення перебігу відлучення від материнських грудей (імовірно, внаслідок несприятливих умов, викликаних військовою службою батька), а також дуже ранню ідентифікацію батька як розлучника — цю функцію в нашому експерименті взяв на себе доктор Кончіс. Наш піддослідний досі не в змозі адекватно сприймати давню втрату оральної насолоди та материнської опіки, і ця обставина обумовила його автоеротичне ставлення до емоційних проблем зокрема і до життя взагалі. Об’єкт цілком відповідає поданому Адлером[227] опису особливостей тих осіб, які не мають рідних братів і сестер.

Об’єкт емоціонально й сексуально паразитував на численних молодих жінках. Згідно з даними пані доктора Максвелл, його спосіб спокушати базується на підкресленні й виставлянні напоказ своєї самотности й нещасливости. Тобто на моделюванні поведінки загубленого хлопчика в пошуках матері. Таким чином об’єкт збуджує нерозвинені материнські інстинкти своїх жертв, а тоді використовує це, причому з псевдоінцестуальною жорстокістю, властивою особам його психологічного типу. Природно, що він ототожнює Бога з образом батька й категорично відкидає віру в Бога як таку.

Наш піддослідний цілеспрямовано й послідовно створює навколо себе атмосферу цілковитої окремішности. Такий спосіб зарадити наслідкам фундаментальної травми відторгнення і відлучення вимагає від об’єкта ставати в позу бунтівника та вигнанця. Прагнучи окремішности й ізоляції, він підсвідомо шукає виправдання свого споживацького ставлення до жінок і неприязні до кожної спільноти, засади якої суперечать його імперативним потребам вдовольняти самого себе.

Ні родина, ні суспільна верства, ні