Українська література » Сучасна проза » Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос

Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос

Читаємо онлайн Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос
мене. Мені зле».

Початок третьої години ночі, вівторок.

Але він не приїде, навіть коли б я сказала, що при смерті. Він просто не повірить, подумає, що прикидаюся. Бо він про мене думає, як про дуже молоду, безтурботну жінку, а про життя, що воно — безконечне.

На словах поспівчуває — але не приїде. Стисне зуби.

НЕ П-Р-И-Ї-Д-Е!!!

Не хоче залежати від мене.

Достатньо, що він знає, що я залежу від нього, як наркоман від поставника зілля. Тому й боїться мені показати, що й сам за крок до власної залежності.

А може, йому ще не прийшов час бути залежним саме від мене, і він думає, що демонстрована байдужість убезпечить його від залежності в майбутньому.

Дзуськи! Люди, які відчувають одне одного без слів, уже залежні навіки. Якщо вони самі про це собі не наважуються казати, їм скажуть інші.

Та біс його знає, що він насправді думає. Може, й не думає, а живе — як живеться. Сьогодні зі мною.

Завтра — з ким захоче.

А хіба зі мною не хоче?

Хіба зі мною — з примусу?

Чи закоханажінка — примус для чоловіка, силування?

18 травня 200...

Згадую.

Єдине, що залишається непорушне — згадування.

Сьогодні згадала одну нашу літню ніч на дачі в подруги-докторші.

О, моя подруга має задатки шпигуна.

Інакше, як би вона розшукувала зашифрованого чоловіка після того мого безумства із таблетками і коньяком? Адже він черговий раз сидів за кордоном, черговий раз міняв телефони...

Ну, знайти — знайшла. Нате вона шпигун-аналітик, але насамперед — всерозуміюча і всепрощаюча мати Тереза.

А чим вона його спровадила серед ночі з якоїсь далечіні в іншу далечінь, що він пригнався раптово і тихо, лиш розрізав фарою «очкарика-мерса» запашну темряву і мовчки скупо поцілував маківку голови, ніби ска зав якісь слова заспокоєння чи тривоги, — знати не знаю і знати не хочу.

Не питала і не чула, бо не могла ані слухати, ані перепитувати. Я себе тоді не відчувала. У мені була мертва я.

А він решту ночі сидів і дивився на палахкотливі язики вогнища, докидаючи в нього дрова. І навіть не цікавився, що зі мною трапилося.

Був поінформований?!

А я дивилася, як дивиться він.

І мені було тепло.

І гарно.

І байдуже.

І всяко.

А потім він коротко, мало не секундно, повів очима вбік будинку — і я почула, що дрібне тремтіння шкіри під колінами заважає мені. І зрозуміла, що життя вертається в мене.

А далі він робив з мене квітку. Нічну. Матіолу.

Пополудню стиснув долоні — і згадуй вітер у полі.

А...

Ото ж бо!!!

Хіба що відкрити рота — і вдавитися тим «а-а-а».

Сто разів знаєш, що далі — тільки «а-а-а»!

Наступного дня Ці спогади мене замордують. Що з того, що я зараз згадую... додаю йому якихось привабливіших, ніж насправді, рис? Виправдовую.

Самокопаюся. Він мене покинув — і що тут роздумувати?

13 червня

Хто сказав, що він мене покинув?! Він мені цього не казав. Навіть був такий добрий, що я тієї ночі не чула в собі жодної кісточки, так ніби мене перетворили в глину і дали в руки цього несамовитого нічного чоловіка, який м'яв мене доти, поки не видихнула: «Я більше не можу».

А він, шельма, поцілував очі і тихо засміявся:

— Ні, ти сама ще себе не знаєш...

Також 13 червня

Як я хотіла продовження ночі...

Може, через це, обманюючи себе, дужче заплющувалася і втискалася в нього, бо думала, що справді зможу проникнути туди, куди він тримає браму замкненою.

Мабуть, він і сам там не був ніколи — за брамою власної правди.

Увечері

О, ні. Він мене не покинув — просто сів у машину, піниво висунувши долоню з вікна.

Але він дивився крізь мене!

Він іще був біля мене — але вже був далеко. Може, навіть з якоюсь іншою.

Ніч

Кожен із нас самодостатній і розумний настільки, що розуміє: ми могли би бути разом а хоч би й до смерті, але виробити тактику, яка привела би до отого разом... Наш розум неспроможний досягти згоди. Невже в такому глухому куті коротає життя багато більше людей, аніж здається на перший погляд?

І де вчать отак добровільно ставати технологом і будівельником власного глухого кута?

7 липня 2002 р.

Учора дивилася в криницю. Вода на дні стояла чорна і незрушна. Ні, вона колихалася, як море сліз. Так, що навіть не було видно.

Потім я подивилася в дзеркало. Очі схожі на дно криниці. Море сліз.

Одначе... я ж ніколи не була плаксивою.

Старію?

Ні, бо пам'ятаю, що сьогодні — чверть століття від того дня, коли мав відбутися кінець світу.

Хоча для мене він таки відбувся...

* * *

На прощання він запитав мене — таку ситу, ніби я побувала за весільним столом:

— Відчуваєш себе?

Я прислухалася до себе. Мене не було.

— Ні.

— Значить, ти щаслива.

— А коли щасливий чоловік? Коли він із жінкою?

— Не з кожною. Але якщо з тією, з якою хоче, — то щасливий.

— А ще коли?

— Коли не боїться.

— Іще?

— Коли ризикує.

— Ще?

— Коли стріляє. Рахує гроші. Здобуває владу.

— I жінку?

— І жінку.

26 липня

Я прийшла до Його найкращого друга і сказала: «Якщо він сьогодні не приїде, я щось собі заподію». Його друг розсміявся голосно й дещо вульгарно:

— Не заподієш.

Я відповіла:

— Значить, приїде.

Удруге друг засміявся жорстоко:

— Не приїде, не шантажуй.

Тоді я заплакала:

— Я його люблю.

Друг узяв мене за лікоть:

— А хто сказав, що він тебе не любить?

— Але він не казав мені, що любить.

І тоді друг відповів майже бридливо:

— А чому він повинен щось казати? Він нічого не повинен. Він любить, як вважає за потрібне. Чоловіки взагалі ніколи не повинні казати жінці нічого.

Р.S.

Отже, в моїй біді друг мого сердечного друга — мені не друг?

Чи недруг?

Серед ночі...

Хм... я вважаю за потрібне вітатися, з ким вважаю за потрібне,

їсти нежирне,

лягати спати у власному ліжку,

а вважати за потрібне любити...

Я також так не вважаю. Я просто знемагаю від неї, проклятої, та, що любов називається, — і все.

Але не вважаю за потрібне про

Відгуки про книгу Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: