Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос

Безглузде полювання чи гонитва за силуваною пристрастю закінчилася драматично для самого мисливця. І яка тоді користь із полювання?!

26 серпня 200...

У нас на роботі новий шеф. Сьогодні він викликав до себе по черзі всіх співробітників.

Коли я причинила двері і сказала «доброго ранку», пін одразу почав роздягати мене. Різко скинув сукню, розпустив по плечах волосся, розшнурував босоніжки — і не одягаючи і не давши одягтися, покликав до журнального столика. Далі він мовчки уклав мене навзнак, іміряв з голови до ніг і лиш усміхнувся кутиком губів.

Він пожирав мене очима з апетитом пересиченого самця.

— А тепер розкажіть детально про себе, — майже попросив, але голос його звучав іронічно-поблажливо. Мені здалося, що він усе про мене вже знає, а тепер лише звіряє свої знання з моїм лепетом.

...Так я й вийшла з кабінету шефа роздягнутою, пройшовши мало не крізь стрій тих, хто чекав на цю ж процедуру в приймальні.

Якщо нашому новому шефові загрожує якась хвороба, то явно не хвороба очей. Очі у нього орудують краще, ніж руки.

Усі чоловіки такі — вони роздягають жінку очима швидше, аніж вона встигне привітатися.

...Одяг, у якому я заходила в кабінет шефа, сховала подалі з очей. Він видається мені оскверненим, хоча до нього не доторкнулася чужа рука.

Цікаво, чи є спосіб уникнути подібних роздягань, коли ти жінка і до того ж — не кікімора?

* * *

Зателефонував О.О. Каже, скучив.

Час від часу він нагадує телефонним дзвінком про себе, проте ненав'язливо і не дуже переконливо.

Скучив...

І вірю, й ні. Бо ні за чим скучати.

За чим скучати?

По молодості розтратив сили з лярвами... Тепер хоче жалості від мене. А може, боїться сутінків самотності?

А хто пожаліє мене в моїх сутінках?

Через кілька днів

Після легкої вечері ми лежали з 0.0. на підлозі. У каміні палахкотів вогонь. З телевізора розказували останні новини. Було затишно і спокійно.

І ми лежали — як після великої роботи: ліниві і майже німі.

Я заплітала своє волосся з волосками з його грудей.

Невинно цілувала.

Але цього робити не могла.

І в мені не здригнулася ані крапля крові.

У ньому також.

Ми так і позасинали на оленячих хутрах, обнявшись, як брат із сестрою, і проспали до пізнього ранку. Прокинувшись, засміялися і поцілували одне одного. Хто в таке повірить?!!

13 січня 200...

Я кілька разів поривалася обірвати ці записи. Навіть хотіла спалити. Але в якусь мить зрозуміла, що це, може, моє спасіння — ця давня забавка фіксувати своє непутнє життя. Іноді мені здається, що я його просвистую в чотири пальці.

15 січня

Якби він знав, скільки він важить у моєму житті, він таки покинув би своє дурне місто і ще дурнішу роботу, всіх своїх молодих коханок, пригнався би, ніби вчаділий, влігся би на коліна і згадував би, чи жалівся.

А чому я хочу, щоб він жалівся? Хай би ганяв за мною по квартирі, злягався на підлозі, сміявся, сварився. Та хай би мовчав.

А чому мовчав? Без нього й так навколо мене панує суцільне мовчання. Навіщо мовчання удвох?

Наступного дня

Не можу сама собі пояснити, навіщо він мені...

Сказати, що він мені потрібен просто як мужчина, чоловік, самець — не можу. Я не потребую цього стільки, щоб перейматися цим на повному серйозі.

А що ж тоді?

Чого я потребую?

Я ж погамувала тілесну спрагу із ним.

Врешті, я наговорилася на два життя наперед з іншими. Люди живуть бік-о-бік і стільки не мають душевного зв'язку із іншим, як мали ми за короткі зустрічі.

Наш час із ним спресований так, як гіпсокартон.

Але ж удариш силою плеча — розлетиться — і не зогледишся, і не здокупиш.

То навіщо все-таки він мені?

Цвяхи я вмію прибивати сама. Зрештою, найняти чоловіка для такої непильної роботи — також не проблема.

Дітей ми народжувати вже не зможемо.

Спілкування я не позбавлена.

То чому мене так мучить його не-присутність біля мене?

Чому зазираю в щілини, як ворона в кістку,

з-під дивана вимітаю пилюку віником, а не витягую пилососом: а раптом там причаївся він?

Боюся його поранити?

Через це нерозуміння почуваю себе винною.

Міра моєї вини — вона яка, цікаво, з точки зору юриспруденції?

Бажання?

А що таке бажання жінки, сфокусоване на особі, якої вона добивається? Сублімація?

Але ж я його добилася. Геть зовсім. Бо він не раз і сам умирає від багатства наших розкошів. Я це чую серцем.

Фройд відпочиває?

* * *

Учора він нарешті зателефонував.

Зробив мені милість за багато часу. Мабуть, він знайомий з теорією мертвих мов. Не користуєшся — вона відмирає.

Він боїться вмерти?

А що сказав, собака? Що сказав?!

Собака скажена — і та повелася би краще. Сказав — ніби ножа всадив у саме серце:

— Я під твоїм будинком.

— Заходь.

— У мене два квитки.

— Куди?

— Не знаю. Куди було. Він мене перелякав.

— Щось трапилося?

— Нічого. Я захотів віддати тобі три дні.

— Ти мені їх не обіцяв.

— Але ж ти хотіла би, щоб я пообіцяв.

— Ти мені їх не винен.

— Я сам собі винен.

— У тебе депресія.

— Ні.

— А що?

Він довго мовчав.

— Я довго йшов до цього. Ти мене не розумієш.

... Він так і не піднявся в квартиру. Я вже й сумніваюся, чи він був під будинком, чи це чергове вар'ятство...

* * *

Що мені робити? Хто кого покинув?

* * *

Я хочу піти по руках. Уже. Негайно! Поїхати в Португалію і потрапити в найбридкіший бордель, бути проданою брудним туркам, стати вуличною дівкою на околицях Варшави, але не знати, не знати цього спокійного щастя самотності! Бо навіть з ним... Хіба я чимось відрізняюся від куртизанки?! Я ж також чекаю, поки в його чоловічих графіках черга дійде нарешті до мене.

То й що з того, що я не в натуральному борделі?

Я сьогодні знову п'яна.

Краще б я була мертва.

Наступного дня

Стою перед дзеркалом і роззираю себе.

Готуюся до побачення.

Не з ним.

У мене появився новий залицяльник — не-вимагальник, тільки давальник по імені Л.Д. Грошовитий дядько пенсійного