Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос

Першою після нетривалих оглядин має бути сьогоднішня вечеря в ресторані на воді.

Що буде після вечері?

Щось та буде.

Але Л.Д. дуже чесний. Він попередив, що жодна жінка не прокидається вранці біля нього: він її серед ночі випроводжає в обов'язковому порядку, благодійник.

Це дуже добре, що я не бачитиму, як спить Л.Д.

Л.Д. точно не спить по діагоналі ліжка.

Не закидає руки за голову.

Не тримає до ранку долоні на пипочці циці.

Не шукає під простирадлом стегна.

Ні. Я з ним не зможу.

І навіть, якщо він засипле мене золотом з ніг до голови, я задихнуся від нестачі дрібного ластовиння на спині, повернутій до мене перед самим ранком.

А може, Л.Д. також обсипаний ластовинням?

Навіть, коли й так, він все одно не має неповторюваного твого запаху.

Я скидаю сукню.

Вона залишається незім'ятою.

Сукня нагадує мене. Майже неторкану.

Отож — ґуд бай, вечеря на воді. Чи мені нічим повечеряти вдома?

Скидаю бюстгальтер. Він любить червоні.

Випускаю волосся. Воно давно неціловане. Зів'яле. А під його руками потріскувало, ніби наелектризоване. А Л.Д. любить, мабуть, усе біле. А може, взагалі ніяке не любить, бо не звертає на такі деталі уваги. І якщо подумати без надриву, істерики та ілюзій, то скажи мені, глупа женщино, чи воно тобі треба знати про його простатит і нічний храп?

Чи ти не бачила розкошів гардеробу і наворотів кухонного начиння?

Стерильної чистоти, залишеної прислугою?

Та краще хай мене зґвалтують, аніж я маю зараз вечеряти з примусу душі, тримаючи подумки запрограмовану обов'язковість опісля.

Ні. Я не могла би з Л.Д., навіть якби він був королем Йорданії.

Чому Йорданії?

Не знаю.

Так кажуть мої подруги, на яких рідко коли зупиняються чоловічі очі.

Вони собі набивають ціну?

Ні, бояться визнати, що вони самотні, бездомні, бездітні і просто по-людськи нікому не потрібні, окрім своїх батьків та ділових партнерів. Ото й придумують тендери, королів Йорданії і всяку таку інтелектуальну дурню. А потім тихцем і з насолодою грішать із майстром по ремонту телевізора, облизуючись наступного дня, мов березневі кішки.

Що в цьому хорошого? Який такий екстрім? Напийся води з-під крана — і то відчуєш більший смак.

Або іди вечеряти на воду.

Я набираю телефон — і Л.Д. сам мені розказує про мене, ніби читає текст. Розказує майже точно. А найточнішим є його резюме: «Дурна ти... корона з тебе не впала би. Ти ж розумієш, що я маю з ким вечеряти. І спати є з ким. А ти дурна. Мине ще рік-два — і, повір, уже ніхто навіть вечері тобі не запропонує, не те, що інтиму. На зміну йдуть молодші. Вони не мають комплексів і жодних зобов'язань. Мені здалося, що з тобою можна мати тривалі стосунки. А через півроку і я вже нікому нічого не запропоную, окрім своїх грошей і хіба що вечері. Ти з минулого часу, люба. Жаль. У мене були хороші наміри». Тим краще.

5 квітня 200...

Навіщо я так мордую і себе, і Його?

Я могла б йому все це сказати.

А я партизаню в своїй голові, ніби остання дурепа, ніби велика німа, ніби не знаю, що чоловікам ніколи та й немає потреби вникати в такі жіночі дрібниці, зациклюючись думками на тому, хто по якій діагоналі спить і де тримає руку.

10 травня

У мене поранена, навіки травмована свідомість отим, хто спить упоперек ліжка.

Ця травма заразна.

Хронічна.

Тільки причаїться — і знов оживає, відновлюється.

Моя помста схожа на самовбивство. Мене не стратить любов. Я сама себе стратила в погоні за примарним чоловіком, який у житті також не мав повноцінного щастя, а лише його уламки.

Ні, але чому ми, жінки, такі упевнені, що чоловіки не мають повноцінного щастя без нас?

Зрештою, це ідея фікс — мати повноцінне щастя.

Сиджу й думаю: яке більш повноцінне щастя мені потрібне, коли є тепло, дах, телефон, робота?!

Але є інші люди.

У них є діти.

Чоловік. Кухня.

Потреба піклуватися і опікуватися. Є задані параметри обов'язкових ритуалів тихого нібито щастя:

прання,

миття,

готування,

лікування,

сварка,

маскування синців,

примирення,

нестачі,

періодичні любощі.

Не знаю...

* * *

Коли б я була знала наперед, що в тому листі, я б (робила так, як він попросив у перших його рядках. Але вражена самим фактом письмового звернення до мене, я не розрахувала, що кожне написане слово може важити тонну.

Лист не вписувався в жодну нашу дотеперішню схему, сюжет, легенду, казку.

Але тим не менше, вчора я розірвала конверт із його почерком. Хоча, брешу: я почерку не знала. Кожен горбик на його тілі був досліджений мною, а з почерком я знайомилася тільки вчора:

«Якщо, моя Ларисо, ти винесеш на смітник, викинеш із балкона, чи спалиш цей лист не читаючи, ти зробиш правильно. Ближчим часом ані я, ані хто інший не зважиться на подібну дурницю. Будь-яке письмо — дурість. Воно зараз зафіксує якусь мою образу — і ти вважатимеш, що саме це назавжди визначає моє ставлення до тебе. Але якщо я зважився — вислухай. Ти ж знаєш, що мені вже — як тому воронові: 333 роки. Тому мої рішення мудрі (не смійся!) і справедливі. Тобі важко змиритися з ними. Ти — молода. Норовиста. Ти приймаєш рішення спонтанно. А я вже все знав. Чи я жалів би за чимось, якби я вмер? Думаю, що можу вмирати легко. У мене є лише один жаль. Він гне долі, викривлює мій хребет. Цей жаль, ця щоденна туга за тобою (так: таки за тобою) стискає мене, як удав... А ти чужа. Жорстока, немилосердна. Ось, бачиш, я й розгнівав тебе. Але май терпіння дослухати до кінця (до кінця цього листа бодай), якщо ти вже почала слухати. Не гнівайся. Ти не зрозуміла. Твоя немилосердність стосується тільки тебе. Нею ти заганяєш себе в пастку. Серце заважає тобі жити. Так. Це так. Тобі не вдається змиритися з думкою, чому між нами не так, як би того хотіли ми обоє. ...Ці безконечні новорічні канікули можуть доконати кого завгодно. Якби хто відмінив ідіотські свята, вітання. Я був би вдячний. У мене є бажання — зупинити час пластмасових усмішок, безглуздих побажань. Але мені це нав'язують, цим травмують. Ненавиджу новорічні іграшки, календарі, годинник