Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос
Я мовчки вийшла з машини, поклавши на сидіння плату, завищену чи не удвічі.
...Троянди хилиталися у прозорій воді, і я додала у нанну цукру. Я хотіла реанімувати троянди. Ні. Не так.
Я хотіла реанімувати любов, яка мене покидала так, як нападає ворог, — підступно, без причини, підло. Вранці, щоб не плакати, без потреби пішла до метро. Довгий тунель був порожній і моторошно безмовний. Але не встигла моя нога ступити у темний мішок, «как много девушек хороших» заповнило його брудні сірі стіни.
— Пані, ви така гарна і в таку рань сама? Я б вас не відпустив і перед полуднем, — голосно, аж луна пішла попід стелю, сказав мені акордеоніст, щойно я порівнялася з ним.
— А чому не перед вечерею? Ми засміялися одночасно.
Дійшовши до кінця тунелю, я раптом зупинилася: куди я йду? Від кого тікаю?
Я знову вернулася до музиканта, поклала в розкриту шапку п'ять гривень, сіла під стіною навпроти на ящики з-під горілки — і слухала, скільки хотіла, його гру.
А далі попленталася додому і лягла спати.
Проспала весь день.
* * *
...Учора, прощаючись, він начебто здивувався:
— У тебе дуже великі очі! Я ніколи не бачив твоїх таких великих очей.
Відколись у мені заворушилася жорстока образа.
І я відповіла йому не менш жорстоко:
— Бо ти ніколи не дивився в них прискіпливо.
Я не знаю, який сьогодні день, рік, число, година...
Цікаво: а скільки там у нашому мозкові центрів відповідає за серце?
Мабуть, жоден.
Якби був бодай один, він би регулював це цунамі.
А так — серце віддано саме собі.
Калатає до кого хоче, коли хоче, веде тебе, насміхається з тебе і ти не можеш підправити його вибір.
Диявол?
Навіщо люди шукають диявола?
Ось він — ліворуч. Серцем називається.
Хотіла би подивитися на розпанахане хірургами серце. Де там ті дияволині гнізда.
Інфаркт — це, мабуть, заганяння диявола в клітку.
Інфаркт — це бунт внутрішнього диявола.
Розрив аорти чи чого там.
А насправді — розрив гармонійного зв'язку між людиною і ще однією людиною.
Та може, це бунтує та частина, яка називається дурною частиною серця?
Сьогодні — наступний день після дня, ані числа, ані року якого я не пам'ятаю
Іноді, коли в силу вступає розумна частина мого серця, я думаю: насправді жінка жодним чином не залежить від чоловіка.
Чоловік — це короткочасна жіноча примха, яка з примхливої волі жінки стає її довгограючою проблемою. Це як бажання мати дітей і турбуватися про них.
Бо ж нема жодної логічної причини хотіти так чоловіка, як я хочу його. Саме Його — і жодного іншого.
Я сита.
Незалежна.
Можу мати кого хочу і коли хочу.
А його — не можу.
Я б зрозуміла, коли б спрага за об'єктом мого «вожделения» не була погамована.
Але ні. Очевидно, справа в тому, що він щось порушив у відносній гармонії мого тіла й душевної організації чи, власне, внутрішньої звички.
В такому разі, це руйнація.
І що? Невже я щоразу хочу повторення цієї руйнації?
Термінаторка якась, їй Богу!
* * *
Правдива історія людини — історія її приватного життя.
І нічого більше.
Все решта — мода, антураж, інтер'єр, тло.
Може, тому оприлюднені історії багатьох людей такі прісні й гидкі, як дистильована вода, бо вони вибіркові, цензуровані, просіяні?
Коли читаю зімітовані скандали людей публічних, я думаю про них, як про людей нещасних більше, аніж я. Розумію, що їм не вистачає натуральності саме приватного життя. І тому вони такі охочі до публічного епатажу й продукування сенсацій.
Як на мене, найглибші сенсації природи зашифровані в глибинах людської душі і тіла. І жоден космос не дорівняється нуртом своїх протуберанців із вулканами, причаєними за брамою людського тіла, отими до часу приспаними Везувіями, які за першої ж нагоди рвуть узвичаєний ритм життя на клоччя і пускають стрімголов найтихіших, найпередбачуваніших.
Хто мені скаже, чому так відбувається з людьми, які придумали незнищувану зброю і написали неповторну музику, але не змогли убезпечити себе від різких рухів власного єства?
* * *
Я з жахом починаю усвідомлювати, що все моє скніння — не що інше, як крик про допомогу.
Адже ж я прошу допомоги в нього?!
А чого ж іще?
А хіба не легше допомогу прийняти від сторонньої людини, від якої зовсім не залежиш?
Та, мабуть, у допомозі від чужого є частка замовчуваного торгу, який залишається поза межами розмови, але не поза межами свідомості того, хто просить про допомогу.
Тоді такий торг — банальна панель для душі.
Аніж вдаватися до допомоги панельної, тоді легше сісти під церквою з простягнутою долонею.
Сидіння під церквою з простягнутою рукою — це прохання про матеріальну допомогу.
А як бути з тією, яку можна тільки відчути?
Чим?
Фібрами всіма.
Які вони, фібри?
Шкіра чи що?
Так це плоть.
Дурдом!
Хто ж може навіки любити жінку, яка переймається всілякою дурнею?!
17жовтня 198... р.
Учора повернулася із відрядження, а заспокоїтися не можу дотепер: я відвідувала жіночий монастир. Як дивно влаштовано природу. Жіночу.
Що вона там загубила, жіноча природа, в цьому веселому для очей, зеленому світі життя, обмеженому високими сірими монастирськими мурами?!
Я довго спостерігала, як наймолодша черниця, вісімнадцятилітня сестра Євтимія, сиділа скраєчку монастирського цвинтаря і застиглим поглядом дивилася в землю... А далі повільно водила прутиком по траві, опалому листю — й здавалося, вона пестить конкретну людину. Стільки ніжності було в її лінивих, повільних руках... стільки умерлого (чи лише завмерлого?!) пориву. Вона переводила прутик на литку, тоді збігала ним на траву, далі притуляла його до обличчя — і щось таке беззахисне й водночас палке проривалося у сповільнених рухах, що хотілося заспокоїти чи втихомирити її колисанням або пригортанням.
...Ніколи не думала, що вони можуть бути такими балакучими, ці працьовиті монашки із пожовтілими від авітамінозу чи довгого перебування в келіях обличчями, але з живими, жвавими очима. Коли я почула їхні житейські історії — мені зробилося ніяково. За себе.
Але попри всі наші довірливі бесіди, я не могла розпитати жодну із них про плоть, що завмерла чи вмерла зовсім, вимордувана працею, безконечними молитвами і щоденним казарменим ритмом існування.
Я не насмілилася запитати, що відчуває кожна з них уночі, в час гарячого безсоння.
І добре,
