Українська література » Сучасна проза » Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос

Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос

Читаємо онлайн Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос
що не запитала.

Я б не хотіла знати правду.

Так само, як не хотіла би, щоб хтось знав правду про мене.

25 лютого 199...

Вчора відчула, що я його ревную.

Страшно.

По-чорному.

Без тями.

Він не давав жодного приводу, окрім того, що був просто не зі мною. Був далеко.

Я нічого не знала про кожен його день, настрій, вигляд.

Я його знаю святковим, навіть, якщо він приїжджає у футболці і шортах.

Коло мене він — людина святкова і святкуюча.

Але я уявляла, як він їде містом — і лишає очі на отих молодюсіньких голопупницях, що падають мало не під колеса його машини, і вішаються на шию в найбільш людних місцях.

Я уявляла, як він жаліє, що зарано народився, і думає чи каже вголос своєму водієві, ведучи очима за котроюсь із них: «Аз нею хтось же спить... А міг би я».

І тоді мені хочеться кинутися під чужі колеса чи потрощити сусідські вікна зі злості.

Бо про мене він так не думає ніколи.

18 січня 200...

Меценат — це хто? Ти — меценат чи хто ти? Меценат — той, що дає гроші. А як називається той, хто безкорисливо відриває від себе шматок серця? Серцепошматовувач? Я тобі не меценат?!

29 вересня 200...

Це чекання нестерпне, як нічний зубний біль.

Вимордувана,

невиспана,

із почервонілими очима,

тиняюся з кутка в куток,

п'ю каву,

викидаю старі речі,

розгортаю нечитані книжки,

розтираю скроні,

проклинаю,

благаю...

...але все до біса!

До біса! Господи, за що ж ти так не любиш жінку, що даєш їй муку невиправданого чекання????

Невиправданого?

А чим воно виправдане?

Годиною чи ніччю потайної зустрічі?

Навіть для незахланноїжінки короткочасна зустріч — ніщо, порівняно із розривом нервів на мотуззя до того, як...

ЗО вересня

...Найгірше, ні, найважче — останній день до приїзду... Це хвороба, яка не має назви, хоча має добре виражені симптоми.

* * *

Якби хто знав, що я робила цієї ночі, — він би спровадив мене в психіатричку...

Після нетривалої телефонної розмови з ним спізна я розстелила ліжко.

Потім довго обходила круг нього.

Іще довше розгладжувала простирадло: намагалася стерти обриси тіла того, хто іще вчора на цьому ж місці не випускав мене з обіймів. Я дуже ретельно й терпляче розправляла зморшки і складки лляного полотна, а воно все одно пружинило, пручалося під пальцями, так нібито не хотіло руйнувати останній вчорашній твій слід.

Це щось нагадувало, але я не могла згадати, що саме.

Тоді я сіла на постіль і до очамріння в очах дивилася, як по діагоналі простирадло знову набирає малюнка його тіла. В якусь мить навіть здалося, що з ліжка війнуло сонним чоловічим запахом.

І тоді я перехрестилася.

Простирадло залишалося скоцюрбленим по діагоналі, розтинаючи ліжко на два майже однакові трикутники. І, скинувши з себе все до нитки, я швидко лягла, ніби притулилася грудьми до чоловічої спини. Я вигнулася за обрисами уявлюваного тіла, заплющила очі й надовго причаїлася.

Але мені захотілося заснути під лівою пахвою чоловіка, із втиканим у шкіру обличчям.

Його розслаблі пальці такі, що, здається, їх можна гнути, як розігріту воскову свічку.

Затримую дихання — і знову повертаюся обличчям до спини. Спина всипана дрібним ластовинням. І я стримую себе, щоб не заворушитися й не перецілувати кожну весняночку.

Щоразу мені хочеться досліджувати його тіло, як далекі зорі на нічному небі. Я заплющую очі — і рука повзе від шиї вниз...

... Насамкінець цілую його пуп і відкидаюся на подушку.

Моя шкіра холодна — як у мерця.

Міняю простирадло — і сон зморює до ранку.

...Цікаво: чи в усіх безумних від чекання жінок ночі минають однаково химерно, чи я така одна?

* * *

Я хочу знайти бодай одну жінку на світі, яка би потвердила, що кохання — це радість.

Ні, не так.

Я ж також можу твердити, що кохання — безсумнівна радість.

Тоді що я хочу?

Може хочу, щоб хтось запевнив, що кохання не просто безсумнівна — суцільна радість?!

Але ж іноді і я так вважаю. Коли ти зі мною, коло мене — я вважаю саме так. Що радість кохання неминуча, неминаюча, непроминальна за жодних умов і обставин.

19 березня 200...

Сьогодні перечитала велику частину своїх багатолітніх записів і зрозуміла, чому я сумніваюся у безсумнівній радості кохання: бо я фіксую переважним чином і є, що зі знаком мінус. Чи із мінусовим присмаком.

У час радості моя рука лінива, і мозок мій відпочиває. Тому я не фіксую торжествуючих хвилин серця. Так роблять усі закохані?

20 квітня 199...

Я багато років зневажаю свою колежанку Ларису К. Скільки пам'ятаю, стільки вона моралізує, читає нотації, повчає наших дівчат уму-розуму. Мовляв, мали б ви сім'ї, дурниці в голову не лізли би. Дурне в голові — тільки у самотніх, бездітних і розлучених.

Ясна річ, взірцем жіночого літопису є Ларисин літопис. Бо тільки у неї чоловік — цяпочка, дітки — ідеальні, і, відповідно, щастя — стабільне.

А сьогодні я пожаліла її більше, ніж себе: відкрилося, що цяпочка має дитину із іншою жінкою в іншому місті, куди він постійно їздив у відрядження; донька «сидить» на голці, а сама Лариса з усього вдарилася у блуд із водієм нашого директора, який майже привселюдно хвалиться своїми черговими волоцюжними інтрижками.

Ось вам і проповідниця моралі Лариса.

Не-самотня.

Не-бездітна.

І не-розлучена.

П'ятниця

Найгірше, коли знаєш усе наперед. Живеш, ніби йдеш крізь прозору стіну рентгенівського проміння — і бачиш усе, про що інші навіть і не здогадуються.

Чому я впевнена, що я щось знаю?

Я лише думаю, що знаю.

Та ні, таки знаю і знаю напевне!

Знаю, що він ніколи не покине свою дружину, хоч їх уже давно нічого не в'яже. Хіба що оті прокляті фібри схололоїдуші.

Якби в'язало — все було би по-іншому.

І зі мною також.

Хтозна.

Понеділок після самотньої осінньої неділі, 22.48.

Зранку не хотіла вставати. Отак байдуже дивилася у стелю — і навіть не думала.

Коли б тут був якийсь свідок, я прикинулася б хворою. Але нікому подати водички.

І я пішла на роботу, вифуфорившись, мов лярва.

А тепер я дивлюся на німуючий уже кілька днів телефон — і таки чую в собі хворобу.

Може, вона називається душевна, а може, психічна...

Зараз наберу номер і скажу: «Покинь усе і приїдь до

Відгуки про книгу Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: