Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук

— Від французької хвороби, пане Януше.

— Матко Боска!

— Саме так.

— Все одно, царство йому небесне!

— Ну, з цим я б іще посперечався.

— Отже, канцлер тепер — ви?

— Я вже мав честь вам про це повідомити.

— І все одно, — з раптовою суворістю сказав староста, — це ще не причина брати штурмом Високий Замок.

— Гадаєте, я беру його штурмом? — єхидно мовив граф.

— Так принаймні виглядає, — відповів той, широким жестом вказавши на міщан, що юрмилися довкола стін. Ті, хто стояв ближче до них, не пропускали з розмови жодного слова, а ті, що трохи далі, — чули менше, однак цілу годину переповідали все тим, хто взагалі нічого не чув. Врешті, серед останніх розповзлася чутка, буцімто сам папа вже наклав інтердикт на місто. А як ні, то от-от це зробить. І все через ту відьму, яка ховається в замку!

Тільки з-під Східної вежі чувся кволий голос кількох монахів-францисканців, яких, наче друзки, сюди приніс людський потік. Зібравши ще не відібрані голодом сили, вони вигукували: «Свята! Мучениця! Янгол!» Їх одразу ж зацитькали і прогнали.

— Отже, — мовив Хіх, — я щойно збирався зайти туди в супроводі цього добродія, — він тицьнув на коменданта.

— А цей добродій поділяв ваше прагнення опинитись всередині в його компанії? — грізно перепитав староста, бажаючи виглядати достойно в очах львівської шляхти і неспокійних міщан.

Граф люб’язно усміхнувся і, взявши старосту під руку, відвів того вбік.

— Скажіть мені, дорогий пане Януше, — мовив Хіх, — але дайте відповідь щиро, як на сповіді.

— Гм, я спробую…

— Це стосується вашого обов’язку.

— Тоді мені нічого приховувати.

— Тоді скажіть, ви часом не жид?

— Боронь Боже!

— Не русин?

— Ні.

— То, може, московит?

— Спаси мене Свята Пречиста!

— Отже?..

— Я з діда-прадіда поляк!

— Чудово!

— Я згоден з вами.

— Я радію, бо ми з вами однієї крові. Крові синів великої держави. Ви любите вітчизну?

— Звісно!

— Тихше говоріть і слухайте мене уважно. Я прибув сюди за дорученням його величності, який сподівається, що тут йому служать вірно, як ніде. Ви потрібні Короні!

При цих словах староста випростався і зробив спробу втягнути черевце.

— У цих стінах, — продовжив граф, кивнувши в бік замку, — заховане зло. Тендітна дівчина, котра насправді є…

— Відьма? — запитав староста.

— Хто вам сказав?

— Юрба, — чесно відповів той.

— Юрба так вважає, і це добре. Було б гірше, якби це збіговисько знало правду. Ні, шановний пане старосто, все набагато гірше. Вона шпигунка!

— Йой! — вихопилось у старости. — Московії?

— Не царя, а магістра.

— Лівонії?

— Атож.

— Значить, вона не відьма?

— Тримайте це в таємниці. Хоча краще б вона була відьмою. Спалення для неї — найлегше покарання.

— Я розумію.

— Сподіваюсь, розумієте настільки, що не будете стояти на дорозі правосуддя.

— Не стоятиму. Ви хочете пройти до цієї гарпії?

— Саме збирався.

— Гаразд.

І знову випроставшись, староста владно гукнув:

— Пане Білоскорський! Ви мусите негайно пропустити графа!

Комендант мовчки вклонився.

Розділ XI

Натовп радісно заревів, коли граф слідом за Білоскорським рушив до воріт. Папський інтердикт здавався вже не таким загрозливим, а королівські привілеї ще солодше лоскотали уяву.

— Чомусь він мені видався австріяком, — пробурмотів услід староста.

— Це, либонь, тому, пане Януше, — несподівано повернувшись, сказав Хіх, — що я досить довго прожив у Відні і навіть був на службі в цісаря. Втім, хіба це заважає нашій справі, якщо у світі немає нікого відданішого його величності королю польському?

— Аж ніяк, — поспішив запевнити староста, відзначивши про себе, що у графа незвичайний слух. Мабуть, той ніколи не мав справи з артилерією.

— Мав, — зненацька сказав Хіх, — артилерія — моя слабкість. Люблю я, знаєте, цей геніальний винахід людства. Одна іскорка, і двигтить земля. Хіба не диво?

— Тьху, западись ти! — вихопилось у старости. Рука його мимоволі потяглась до золотого розп’яття на шиї.

Граф скривився, як від гіркої редьки.

«Ну коли вже вони покинуть цю звичку?» — про себе пробурмотів він.

— Наче думки читає, еге ж, пане старосто? — мовив Тимофій Балабан, коли в’їзна брама зачинилась і міст було знову піднято.

— Хай йому біс, — процідив той у відповідь, — от які тепер на королівській службі. Наче душу з мене вийняв… Піду я звідси, єпископ і так усім керує…

По той бік мурів було напружено тихо. Драби мовчки стояли кожен на своєму місці, готові щомиті взятися до оборони. Тихо було навіть в пекарні… Спікши вдосталь хліба, кухарки понуро сиділи, не впевнені, чи скоро візьмуться до звичної справи.

А що ж Ляна? На світанні вона прокинулась, хоча сон її ледве чи можна було називати сном. Проте, як не дивно, але пекуча дрімота таки додала сил. І коли комендант попрохав дозволу зайти, дівчина була бадьорою, хоч і блідою.

Крізь відчинене вікно долинав гамір натовпу. Віддалений, проте чіткий у ранішньому повітрі. На обличчі ж Білоскорського не було й тіні хвилювання. Він здавався безтурботним і з радісною усмішкою вклонився своїй гості.

— Вітаю вас, чарівна панянко! — сказав бурграф. — Застерігаю, сонце — заздрісне світило, а тому дивіться, потрапите до числа його суперниць!

Дівчина відповіла граційним реверансом і, як вимагали звичаї того часу, зачувши комплімент, опустила очі, але швидко їх знову підвела, щоб пильно вгледітись у коменданта.

— Якби я був молодшим, — сказав той, — то ваш погляд позбавив би мене глузду, але тепер тільки наповнює батьківським теплом. Так-так, моя дитино… І цей чудовий рубін на вашій шийці, який наче увібрав у себе усі зорі липневого неба, здається мені лише блідим відображенням неземного блиску ваших очей.

При згадці про цю прикрасу дівчина зашарілася, а Білоскорський весело і безжально засміявся.

— Ну от, я відкрив вашу найбільшу таємницю, янголе, — сказав він, — безумовно, це подарунок того, чиїм хоронителем ви є.

— Мені здалося, що з-за муру долинає якийсь галас, — сказала вона.

— Пусте, — жартівливо відмахнувся комендант, — натовп жерців, що прийшли вклонитися своїй богині, але цей мур став їм на заваді.

— Якщо так, мій дорогий Пріаме, чому ж ви зодягли обладунок? — запитала дівчина, що почувала себе тепер на місці Єлени, коли за стінами Трої гриміло ахейське військо.

— Тільки для того, аби ви сповна відчули чар епохи, яка, на жаль, поступово зникає… Епохи лицарства, — тут він галантно подав їй руку, — якщо, звісно, не відмовитесь трішки прогулятись по замку.

Ляна раптом щасливо усміхнулась, на серці їй стало зовсім легко… Можливо, тому, що відчула, як довіряє цьому сивому воїну, котрий ніби прийшов із її дитячих казок про короля Лева чи хороброго боярина Детька. Прийшов, щоб оборонити її, захистити від кривди, від