Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук

Так, можливо, обирають скромну заквітчану юнку. Хоча, Боже милий, як часто приваблює шлях широкий і тим певний!

За кілька кроків почулося плюскотіння води. Це була поросла чагарником і квітами невисока гребля біля Водяної бастеї, якою Полтва живила міські рови. Хоча, кажучи правду, користі від неї більше було передміщанам та хмарам комарів. Перші різали тут густу кропиву для поживи свиням, другі жерли кожного, хто тут проходив. Рови були вже неглибокими і мало перешкоджали татарам чи молдаванам.

Берег привітно зашелестів осокою і закивав продовгуватими качалками камишів з короткою, як у коня, шерстю. Млин уже виднівся. І було видно, як широка дорога, перетворюючись далі в Глинянський тракт, пускала туди свого паростка, через який у певну пору переносила вози, навантажені всіляким збіжжям…

Серед потемнілих старих дошок млина жовтуватими смугами свіжіли нові, нещодавно туди прилагоджені, красномовно засвідчуючи те, що невдовзі та гаряча пора жнив от-от настане. І поснують туди вози чи просто селянські спини, несучи прибуток мірошнику і поживу рибам, що спливуться сюди поласувати впалим зерном. І мало хто з них запідозрить, на своє лихо, що пізно ввечері до біса стомлений, однак веселий, чигатиме на них той самий мірошник з вудилищем, неводом чи ще якоюсь бідою!

Стежка, яка тягнулася вгору вдовж течії, власне, була просто смужкою низькорослої втоптаної трави. Йдучи по ній і спотикаючись об трав’яні чуби, Себастян відчув, що ота його гарячка, яку він приборкав біля міської брами, знов до нього повертається.

«Чого б мене так тіпало, — думалось йому, — той бісів вельможа, мабуть, несповна розуму, бо що цінного у звичайнісінькому млині? Та й знаходиться він на правому, а не на лівому березі…»

Здалеку було видно і самого мельника. Він стояв на дерев’яному помості, що виступав над водою, і уважно спостерігав за течією. Що він там бачив, було лишень йому відомо, але це, видно, так його захопило, що мірошник стояв незворушно і тільки річковий вітерець час від часу скуйовджував йому посивіле волосся та тріпотів рукавами старої сорочки.

Підійшовши ближче, поет спершу вирішив озватись до нього, але раптова думка його зупинила: «І що ж я скажу? Розповім, як нагнали на мене страху, а потім нагодували побрехеньками про скарби?» Себастян вже вирішив непомітно зникнути, аж раптом мельник заворушився.

Унизу, на помості біля його гачів лежав старий подертий мішок. Він був геть білий від борошна, яке зберігав колись в своїй утробі. Тепер у ньому сиділо щось невеличке і жваве, бо час від часу кволими рухами давало про себе знати. Мельник підняв мішок і впевненим рухом встромив туди правицю. За мить посеред хмари куряви тріпотів ухоплений за горлянку гусак. Птах відчайдушно запротестував проти такої брутальності, однак швидко замовк, наче зрозумівши марність протесту. Чоловік вихопив з-за пояса здоровенний блискучий ніж і одним вправним помахом відтяв маленьку дзьобату голову. Кров щедро полилася на млинове колесо і вісь. Трохи так потримавши свою жертву, вбивця витер ножа об розкішний гусячий пух і жбурнув птаха у воду.

— Доброго ранку, — привітався Себастян, хоч і не збирався цього робити.

Від несподіванки мірошник підскочив і витріщився на ранкового гостя. Хвилинку так постоявши, він, врешті, випростався і запхнув ножаку за пояса.

— Здорові будьте, — почулася відповідь, — я, бачте, не чекав так рано нікого… Гм, а ви коли молоти хочете?

— Що молоти? — не второпав Себастян.

Мельник уважно придивився до гостя.

— Чи, може, ви не за тим? То кажіть…

Поет усміхнувся.

— А чого б доброму чоловікові та не побажати доброго ранку, шановний, коли вже я знічев’я проходив повз ваш млин?..

Втішений такою чемністю, мірошник і сам розквітнув у посмішці й погладив сиву бороду.

— А доброго перехожого, — підхопив він, — чого б і не запросити до снідання?

Себастян, відчувши, що мимоволі напросився, як школяр чи мандрівний дячок, спробував відмовитись, однак… Ех! Мало на світі речей природних чи надприродних, котрі здатні були б посперечатися зі щедрістю та гостинністю галицького селянина! У нього тут, мовляв, хоч і не господа, а проте і рибка вечірня, і капуста квашена, а ще до такого діла й медок захований…

Млин мав усередині два помешкання: більше й менше. В меншім, куди потрапляв одразу кожен, хто заходив, містився сам дерев’яно-кам’яний механізм. Більше, вочевидь, було призначене для селян, що очікували своєї черги. У кутку тіснилася піч, під вікном стояв грубий стіл і чимало лавчин та ослінчиків тиснулись до нього різнорослими голими дітьми. Над вікном, обрамлений старим рушником, висів образ.

Мельник наповнив два кухлі і промовив нехитрий тост:

— Дай нам, Боже, усього, що гоже! А що негоже, то дай ворогам, Боже!

Так розпочався день, який за сим святим ділом швидко докотився до полудня, а потім і до вечора. Мельник геть забув про сьогоднішню роботу, а Себастян — для чого взагалі вибрався з дому. У кожного, хто зазирнув би до млина, склалося б враження, що господар зустрів старого друзяку, і ні на мить би не запідозрив, що цей друзяка — вранішній приблуда.

Вечір бризнув у вікно багряним світлом, заливши недоїдки з недопитками та двох за столом, що мертво спали… Один, молодший, що на тверезу голову звався поетом, врешті важко підвів голову. Навпроти сопів млинар, завдяки якому день минув, як одна година. Себастян вирішив встати і потихеньку піти назад до міста, не подякувавши, правда, за гостину, але укляк на місці, навіть не підвівшись. Річ у тому, що поряд з мельником за столом був ще хтось. Поет протер очі і втупився в темну постать, щосили намагаючись її розгледіти. Це був чолов’яга з масивним довгобородим обличчям, одягнений у сіру свиту і киптар, а поруч, на столі, лежав солом’яний бриль-кресань, з якого стирчало трохи подерте і чомусь мокре пташине пір’я. Невідомий був зайнятий тим, що з жагучим апетитом поїдав необскубаного сирого гусака і запивав залишками меду.

Поет крізь туман, струсонув запаленою головою, але цей дивакуватий дядько нікуди не подівся і навіть заговорив:

— Добрий гусак, Пилипе, — звернувся він до сплячого мірошника, який, щоправда, навряд чи його чув, — матимеш тепер спокій і воду чисту, і рибу…

Тут він забулькотів питвом, після чого втер рукавом свою густу зеленаву бороду і глипнув на Себастяна.

— Добридень… — ледве пролепетав той.

Незнайомець криво усміхнувся.

— Очуняв?

— Не знаю, — чесно відповів поет.

— Доки ти тут спиш і пиячиш, — осудливо сказав чолов’яга, — твій скарб синіє, захлинається водою, потерпає від раків і п’явок, хоч, на щастя, ніякий біс його не потопить.

— Який скарб? Ви