Українська література » Сучасна проза » Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук

Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук

Читаємо онлайн Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук
врахував?

Лицар звів догори меча і до болю стиснутим руків’ям описав хрест.

— Зі мною Бог!!!

Миттю схопившись на ноги, він ударив графа з такою силою, що той, пролетівши, мов камінь з пращі, через півкімнати, усім тілом навалився на віконне скло і, нещадно руйнуючи цю хистку опору, опинився за вікном. Над підвіконням лише прощально майнули його чоботи та почулася брудна лайка…

Сто років по тому старигань Галілей вивчав вільне падіння тіл. Тоді він зробив дивовижне відкриття: усі тіла, незалежно від маси, падають з однаковою швидкістю. Ті, хто бачив падіння графа, навряд чи з цим би сперечалися, оскільки той гепнувся на бруднюще замкове подвір’я одночасно зі скалками та шпагою.

Заверещали кухарки, зарохкали свині, драби перехрестились, а на високому дубові за стінами замку пролунав розпачливий зойк:

— Матінко Божа!

— Що там, куме? — почулося знизу.

— Матінко Божа! — повторилося знову.

— Та що ж там, куме? Що ви уздріли? — на землі почали втрачати терпіння.

Омелько замість відповіді почав хутко злазити. Руки в магістратського писаря шалено тряслися. І не лишень руки! Усе єство його тіпало, мов у лихоманці. Вже навіть ступивши обома ногами на землю, він все одно не відпускав стовбура — здавалось, що і земля під ним хитається. Пан Бень врешті-решт силоміць віддер Омелька від його опори і добряче струсонув. Це миттю привело писаря до тями, і він заговорив так швидко, що ледве сам себе розумів:

— Тамті антихристи, куме, викинули нашого братчика, графа, з вікна. Він, либонь, забився. Треба негайно мчати до громади і все розповісти…

Коли Бень опам’ятався, Омелька вже поруч не було. Він тільки те і зміг, що у свою чергу пролепетав:

— Матінко Божа!

Тіло графа нерухомо занурилося в грязюку, проте ніхто не насмілювався до нього наблизитись. Усіх відлякувала не лише дурнувата і водночас страшна гримаса, що була на його обличчі… Адже це була гримаса королівського посланця! І нічого доброго це не віщувало.

З будинку вийшли бурграф і його слуга. Натовп челядників зміряв їх недобрим оком, але жоден не насмілився сказати ані слова. Лише свині безперервно рохкали, але чи докоряли вони Білоскорському, чи його вихваляли, зрозуміти було годі.

Слуга став над розпластаним графом.

— От дивина, — промовив він, перекидаючи з руки в руку свою сокиру, — ані краплини крові з нього не вийшло. Погляньте, вашмосць, жодного поранення. Навіть меч не залишив на ньому сліду. Може б, його іще раз?

— Не підходь до нього, — суворо наказав бурграф, — молися… Всі моліться! — вигукнув він.

— Пане, — проскиглив якийсь челядник, — відпустіть нас. Усіх покарають за цього шляхтича…

— Дурню! — спалахнув гнівом Білоскорський. — Вас повісять, щойно опинитесь за мурами!

Але за мить уже трохи спокійніше додав:

— Кожному з вас я від сьогодні платитиму вдвічі більше. А тепер моліться, шляк би вас трафив!

Глибоко вдихнувши, він почав першим:

Вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі, і всього видимого і невидимого…

Челядь несміливо підхопила:

І в єдиного Господа Ісуса Христа Сина Божого Єдинородного, від Отця рожденного перед усіма віками…

Молитва раптом урвалася, і слуги, вдруге за сьогодні, вклякли на місці — тіло графа поворухнулось. Він почав поволі підійматись, спочатку спершись на руки, а потім і звівшись на ноги. Грязюка, як розплавлена смола в пеклі, стікала з його камзола, очі дико горіли і спопеляли бурграфа.

Челядники миттю розбіглися і поховались хто куди. Поруч з Білоскорським лишився лише його слуга, але і в того тряслися коліна. Він не боявся людей, але тремтів перед усякою чортівнею.

Утім, воскреслий Хіх повільно побрів до замкового колодязя, в якому ще за Казимира не було води і, дико загарчавши, стрибнув донизу.

— Неси святу воду, — важко дихаючи, наказав комендант, і слуга кинувся назад до будинку.

За хвилину він повернувся з глечиком у руках.

— Жбурляй у колодязь, — мовив Білоскорський.

Двічі повторювати йому не довелось: посудина полетіла у криницю, і за кілька секунд чутно було, як вона розбилася. Тадей перевів погляд з чорної порожнечі на бурграфа, проте той знаком повелів слухати. Десь глибоко-глибоко, наче в самому пеклі, почувся крик, а трохи згодом над криницею закурився чорний смердючий дим. Він вився цілий день і, мабуть, ніч, але в темряві чувся тільки сморід.

У таборі під стінами горіли вогні. Міщани тепер і не думали повертатися до своїх домівок. Вони готували вечерю, пиячили і один поперед одного намагались розповісти про те, як колись були ополченцями. Ще з десяток чоловіків зібралося довкола магістратського писаря, який вже, певно, вдвадцяте розповідав ту саму історію: «Сердешний граф, — мовляв, — телепнувся з вікна бурграфського дому і забився. Бігме…»

Розділ XII

Біля брами Себастян спинився і спробував опанувати свою гарячку. За темним циліндром барбакану сходило сонце. Попід чіткими контурами львівських веж народжувались перші гострі тіні, а за ними цвів свіжий і погідний ранок. Такий, як він завжди буває, коли з передмістя разом із голосом півня долинають пахощі липи і чорнобривців. Коли дошки мосту ще вологі від рясної роси, сонної після нічного злягання з вечірнім пилом… Не вірилось у такий ранок, що за якусь годину-другу все ой як зміниться! Нічого ще не віщувало ані пекельного смороду з міського рову, так наче туди щойно сходила, в помсту Яну Ольбрахту, вся сорокатисячна армія Стефана Великого. Ані духу конюшень на валу, від якого у відчаї іржуть самі коні.

Себастяна, щоправда, це анітрохи зараз не хвилювало. Не зводячи погляду з барбакану, він почав розмірковувати вголос:

— Подумати лишень, стільки золота за якийсь дурнуватий вірш… Що й казати, вельможа… «На лівому березі Полтви біля млина»… Що ж там, замість качок — жар-птиці?

Поет від душі розсміявся, але швидко замовк, помітивши, що привертає увагу перших перехожих.

— Ага, іще, — вже значно тихіше провадив він собі далі, — ложе з шувару… Вершина моїх бажань, чорт забирай! От тільки з ким я матиму щастя його розділити? З жабою, рибиною, русалкою?.. А втім, що мені вартує пройтися до млина? Це ж зовсім близесенько!

Обірвавши на цьому свої роздуми, Себастян бадьоро попростував далі. Минувши Низький мур і барбакан, він врешті опинився за містом. Тільки тепер відчулося, як хороше тут і як не хочеться повертатися.

Уздовж міських укріплень спритно пробігала стежка. Вона була не вузька, але й не широка. Така, що нею міг би пройти будь-хто піший, ведучи за собою коня. Йти по ній було довше. До самого ж млина і далі широким полотном стелилася дорога, але поет обрав шлях, обрамлений низькорослою зеленню та молодою

Відгуки про книгу Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: