Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук
Христоф підхопив її і здивовано завмер — йому здалося, що Ляна була народжена з тієї ж невагомої морської піни, що й Кіприда…
— Дивитися треба було, йолопе, куди ставиш карету! — нагримав у темряву офіцер.
— А я звідки знав, прошу пана, кого у ній привезли! — огризнулися звідти.
Кур’єр дістався сухішого місця, але, зрозумівши, що йти сама дівчина не зможе, ніс її далі. Сил їй вистачало тільки на те, аби упівголоса розмовляти зі своїм рятівником.
— Скажіть мені, де пан Гепнер? — мовила вона.
При згадці про того, кого ця Афродіта визнала своїм Адонісом, Христоф відвів погляд убік. Таке очевидне запитання було для нього чомусь несподіваним.
— Боюся, пані, що в руках єпископа, — з якоюсь провиною в голосі відповів він.
— Господи Всемогутній… — застогнала вона зі сльозами.
— Не оплакуйте його, — холодно мовив кур’єр, — це може виявитись передчасним…
— Хай вас почує небо, мій спасителю…
— І небо, і пекло, пані, — почулося збоку. — У цьому замку ми примусимо їх служити вам.
Бурграф та його слуга схилились у поклоні на знак привітання гості. Обидва вони були в старовинних обладунках, здобутих предками, либонь, ще в битві під Грюнвальдом. На поясі у коменданта висів важкий меч, а слуга його тримав на плечі сокиру.
— Мене звати Сильвестр Білоскорський, — сказав бурграф, — віднині я і всі, хто є в цьому замку, — найвірніші ваші піддані, а ви — наша королева. Якщо дозволите, я та мій слуга проведемо вас до покоїв.
Ці бадьорі, сповнені шляхетності слова, здавалось, додали дівчині сил, і вона вже сама, лише спираючись на руку кур’єра, рушила слідом за двома лицарями. Ті ж пересувалися з такою легкістю, наче лати їхні були не з заліза, а як у лицедіїв, з грубого сукна.
— Пані Ляно, а як же я? — почувся позаду розпачливий голосок Вірці. — Благаю вас, зачекайте на свою бідолашну служницю! Заради святої Марії, не лишайте мене з цим кнуром!.. Він має мене за вуличну дівку! За те, що переніс через болото, хтів… Йой, мамцю, встид який!
У ту ж мить офіцер пригостив конюха таким ляпасом, що той беркицьнувся в грязюку і злякано там принишк, аби не отримати ще одного.
— Дякую вам, пане! Хай Господь нагородить вас так самісінько моцно, як оце ви його, — защебетала знову Вірця. — Але зачекайте мене, пані! Хто ж вам постелить перину?..
— Давно хотів вигнати того пройдисвіта, — сказав упівголоса комендант, — але все ніяк — єдиний конюх… Хоча, Тадею…
— Так, пане, — озвався слуга.
— Аби його завтра тут не було!
— Як накажете.
За кілька хвилин чоловіки відкланялись і залишили Ляну та її служницю в невеликій, проте затишній кімнаті. Самі ж спустилися знов на подвір’я.
— Ви, здається, поранені, Христофе, — зауважив комендант.
— Пусте, — відповів той, — достатньо лише перев’язати.
— Тоді скажіть мені, чи стріляли ви по дорозі сюди?
— Так, але з арбалета.
— А ті, хто на вас напав?
— Узагалі не стріляли.
— Отже, все відбулося без пороху, а головне — без того шуму, який зчиняє порох… Бачте, якби прокинулись довколишні мешканці, то невідомо, на чий бік вони б стали: відьми або ж відьмоборців.
— А ви вірите, що вона — відьма? — запитав Христоф.
— Не більше, аніж у те, що мій слуга — святий Яцек. Однак народ може повірити єпископу…. Отже, якщо ніхто нічого не чув, то маємо час підготуватися до облоги, — підсумував комендант.
— Гадаєте, буде облога? — знову запитав кур’єр.
— Я в цьому переконаний, — відповів бурграф, — проте не турбуйтесь. Ще жодного разу майно замку не було описане, як належить. Тому ніхто навіть не підозрює, скільки насправді у нас пороху та гармат.
— Ніхто не сміє судити цю дівчину без волі короля, — сказав Христоф. — Я вирушаю до Острога, аби від імені бургомістра випросити їй помилування. Думаю, брати замок штурмом ніхто не посміє.
— Хтозна, — спокійно сказав Білоскорський, — у вас, мій друже, на це піде багато часу. Судіть самі: дорога туди, потім дорога назад. А якщо ви взагалі не повернетесь? Окрім того, ми не можемо бути впевненими, що саме відповість король… Але годі, йдіть краще на кухню, там вам перев’яжуть рану. І якщо вона справді легка, то збирайтеся в дорогу. Баритись не слід. А доки будете готуватись, я напишу листа до князя Острозького. Ми з ним давні друзі, наші батьки разом громили московитів під Оршею. Словом, він прийме вас як рідного…
За годину, сховавши рекомендацію разом із листом бургомістра, Христоф сердечно попрощався з бурграфом і скочив на коня. Проїхавши внутрішні ворота і минувши пригородок, кур’єр через головну браму покинув Високий Замок. Одразу ж за ним драби підняли міст, що всім своїм полотном затулив замок від довколишнього світу. Кінь обережно ступав крутою стежкою, і Христоф повністю йому довірився. За чверть години посланець вже був на Підзамчі.
Удосвіта під замковими стінами зібрався люд. Вельможі трималися дещо поодаль, упівголоса між собою перемовляючись. Замок здавався сплячим, проте достатньо було уважно придивитись до мерлонів, аби переконатись, що це не так. Уважний спостерігач неодмінно помічав тіні вартових у сірих шоломах і зі зброєю напоготові.
— Здається, відчинити для нас браму в їхні наміри не входить, — промовив Хіх, нервово длубаючи землю краєм чобота.
— Вони й не зобов’язані цього робити, пане графе, — з краплею надії в голосі сказав бургомістр, — і, щиро кажучи, я вітаю їх спротив.
— Хіба сміє хтось опиратися наближеному до короля? — палко сказав аптекар Ян Вільчек.
— Майте витримку, панове, — спокійно та м’яко заперечив русинський урядник Тимофій Балабан, — пан Білоскорський наразі бачить лише юрбу городян, які невідомо чому приперлися. Як тільки він дізнається, що серед нас ясновельможний граф, то неодмінно скориться. Зрештою, ми навіть не вислали попереду себе гінця.
— А між тим, замок готовий до облоги, — похмуро процідив Хіх.
— Прошу пана, — засміявся Балабан, — яка облога? Ми живемо в мирний час.
— Мир панує хіба що між вами і тією чаркою, на яку ви щодня накладаєте контрибуцію, — сердито відрубав граф.
Проте Балабан зовсім не образився, а лише погладив свої розкішні вуса, як людина, якій нагадали про щось приємне.
Поряд із графом, хоч і менш відверто, нервував єпископ. Складалося враження, що в ньому прокинулась кров тамплієрів, а стіни Казимира — це насправді — Єрусалим. Лібер спересердя гриз перстень і щось бубонів собі під ніс.
Однак найсміливішими в цьому таборі були міщани, котрим відчуття спорідненості зі шляхтою додавало нахабності, а прискіпливий погляд Хіха — бажання вислужитись. Вони снували довкола рову, а декотрі від надмірного завзяття встигли туди попадати
