Людвисар. Ігри вельмож - Богдан Вікторович Коломійчук

Недвозначно посміхнувшись, він продовжив:

— Отож я тут, аби вершити правосуддя і карати нечестивих.

— А у пана бургомістра невимовне бажання цьому правосуддю перешкодити, — в’їдливо додав єпископ.

— Зовсім ні, — пробелькотів Шольц, — я тільки благаю вас, графе, аби правосуддя було милостиве… Це ж просто бідна дівчина. Звичайна бідна дівчина, збита з пантелику пройдисвітом лікарем на ім’я Домінік Гепнер. Саме він мусить за все відповісти.

— Ця «бідна дівчина» — відьма, пане граф, — спокійно зауважив єпископ.

Хіх перестав жувати.

— Он як?

— Благаю вас, графе! — застогнав Шольц.

Гість рвучко підвівся з-за столу. Решта присутніх схопилася разом з ним.

— Відкласти таку справу, — урочисто заявив він, — було б злочином з мого боку. Я не можу стримати себе, коли стикаюся з такою нечестивою справою, як відьмацтво. Все єство моє тоді клекотить і закипає, мов казан зі смолою, прагнучи поглинути грішницю і завдати їй справедливих мук… Де вона?

Якуб Шольц мовчав. Сили, врешті, його покинули. Втративши тепер будь-яку надію, він сидів на лаві, спершись ліктями на стіл і низько схиливши важку голову.

— У мурах Високого Замку, — відповів замість нього єпископ, — під опікою бурграфа Сильвестра Білоскорського.

— Тоді я не зволікаю ані хвилини, — промовив Хіх і швидко попрямував із зали.

Слуга з дивовижною спритністю на ходу накинув на господаря розкішний плащ і навіть зумів пристебнути портупею зі шпагою.

За чверть години процесія, що складалася з піших і кінних, вирушила через Краківську браму Волинським шляхом повз Онуфріївський монастир до твердині, яка зовсім нещодавно була в’язницею княжни Острозької. А саме року 1559, коли домініканські стіни не вберегли її від ненависного нареченого. Тепер у могутній кам’яній в’язниці билося ще одне, правда, не настільки знатне, але не менш ніжне і сполохане дівоче серце.

Розділ X

Вранішня картина на дорозі неподалік Високого Замку страхітливістю не поступалася нічній. Учасники процесії вклякли на місці, і тільки граф Хіх з цікавістю висунув з екіпажа голову та якось жадібно ковтнув слину.

Обгоріле листя та хмиз, скроплені ранковою росою, заповнювали повітря їдким смородом, а обвуглені трупи вже привабили зграю голодних псів, що оскаженіло терзала їх, ледве звертаючи при цьому увагу на живих людей.

— Єзус Марія, — прошепотів бургомістр, виходячи з карети, — якою ж ціною…

Натовп познімав шапки і перехрестився.

— Розженіть собак! — скомандував війт.

Гримнуло кілька пострілів з напівгаків та пістолів, і пси, заскавулівши від жалю та болю, залишили свій бенкет, спостерігаючи здаля, як люди без жодного апетиту принюхувались до тіл, мовби збираючись зарити в землю на чорний день.

— Весела відбулась тут учта, — зауважив Хіх, — шкода, що ми встигли тільки на поклон акторів. Браво, панове, — тут він заплескав у долоні, — я впевнений, що ви блискуче зіграли свої ролі!

Бургомістр тим часом наказав сходити на Підзамче за копачами і загадати тамтешнім теслям збивати труни.

— І що ти про це думаєш? — якомога невимушеніше запитав у нього війт.

Той силувано усміхнувся і спробував відповісти начебто недбало:

— Хіба у нас це рідкість? Два розбійницькі загони чогось не поділили цієї ночі, ось і все.

— Цієї ночі, кажеш?

— Я гадаю так, бо з обгорілого хмизу ще подекуди куриться дим… Хоча… я можу й помилятися…

— Та ні ж бо, Якубе, ти правий. Це сталося справді не раніше. Інакше б передмістями мене повідомили. Але…

— Що?

— Бачиш он того нещасного, котрому перерізали горло, а пси ще й роздерли черево?

— Свята Пречиста…

— А тих трьох, посічених, як дощові хробаки?

— Годі, Стефане!

— Ще двом відтяли голови… Цих шістьох я знав, та й ти, мабуть, також. Це не розбійники — вони ще вчора служили магістрату.

— Я обходився без них, — відповів Шольц, — а тому не пам’ятаю жодного.

— Дарма, Якубе, вони були хоробрими людьми. Повір, ти багато втратив.

— Наймемо інших, — кинув на ходу бургомістр і поспішив до свого екіпажа.

Війтові, проте, заманулося ще раз пройтись поміж мертвими, над якими єпископ читав монотонним бубонінням заупокійну. Раптова знахідка допитливого лавника змусила його замовкнути і для виправдання кілька разів кашлянути.

Серед густої папороті лежав кимось утрачений бойовий шолом. Він був суцільний, з вирізаною на лицевому боці усмішкою. Було помітно, що ворожа шабля кілька разів ковзнула по ньому, а в деяких місцях навіть небезпечно прогнула. З цікавістю розглядаючи свою знахідку, війт і гадки не мав, що в цей час діялось в душі служителя церкви.

Неподалік від них походжав наближений до короля, граф Хіх. Мугикаючи під ніс якусь веселу пісеньку, він часом переривався на досить незвичні промови, що були звернені до померлих:

— Ну хто так захищається? — повчав він когось із них. — Ви, добродію, певно, геть не навчились боронити своє черево, за що і поплатились отакенною діркою. Тепер уже ніколи не наб’єте його смачною печенею і, тим паче, не заллєте туди з десяток кухлів пива, як це, мабуть, полюбляли робити за життя.

— А ви, пане, — звернувся він до іншого, — хто вам так розгепав череп? А голову, втім, треба оберігати в першу чергу. Думаю, тепер це затямите. От якби ви знали один блискучий контрудар… або мали на голові такий шолом, як у руках пана війта, то, я гадаю, все б закінчилось не так печально.

— На війні ви, певно, звикли до таких видовищ? — запитав здивований лавник.

— На війні, мій друже, я милувався значно довершенішими картинами, — відповів той.

— Пане граф, — звернувся до нього війт, сприйнявши це як дивакуватий гумор, — я хотів би заручитися вашою підтримкою в розслідуванні того, що тут відбулось. Якщо дозволите…

— Коли хочете, — байдуже відповів Хіх, — знайдіть убивць, і я вам обіцяю, що з ними буде вчинено справедливо… А тепер, панове, — голосно й нетерпляче додав він, — давайте, нарешті, продовжимо нашу мандрівку, тим більше, що до замку вже зовсім недалеко!

До замку і справді було близько. Не далі, аніж уночі, коли донька бургомістра була врятована і ледве жива від страху опинилася під захистом його веж та стін…

Драби, що охороняли її карету, розсипалися по темному подвір’ю, час від часу нагадуючи про себе вогнями і приглушеними вигуками. Біля екіпажа залишилися тільки кур’єр та офіцер, а за певний час причвалав конюх, що взявся випрягати коней. Христоф відчинив порубані дверцята і, подавши Ляні руку, запросив вийти. Проте її маленька ніжка, ледве ступивши на сходинку, завмерла нерішуче, щойно погляд зупинився на освітленій смолоскипом дорозі. Гарненький носик, зморщившись, виявив категоричний спротив іти далі. Кур’єр збагнув, що причина цьому — дворова багнюка, яка наполовину всмоктала його чоботи. Перепросивши, він запитав дозволу узяти панянку на руки,