Синхрон - Інгеборг Бахман
Похмурий світ, у якому Міранда потребує лише чогось конкретного, а саме Йозефа, єдиний, де їй, попри все, добре. Яснішого, створеного з милосердя віденських оптичних майстерень, їхніх іноземних конкурентів Зенґес-і-Ґетте, хай зі штучного кришталю, з простого скла або з пластику, чи крізь найсучасніші контактні лінзи Міранда ніколи не сприйме. Але вона старається, докладає зусиль, несподівано впирається, починає боліти голова, сльозяться очі, мусить відлежуватись у затемненій кімнаті, і одного разу, перед балом в опері, але справді лише, щоб заскочити Йозефа, вона замовила собі з Мюнхена ті дорогі німецькі лінзи і на рахунку прочитала рекламний слоґан: ані на мить не випускай свого щастя з очей. Нахилившись над чорною хусткою, спробувала вставити ті дрібненькі штучки, повторюючи напам’ять інструкцію, осліпла від знеболювальних очних крапель, але тоді одна лінза згубилась, зникла безслідно у ванній, закотилася в душі у злив або впала на кахлі й розлетілась на друзки, а інша застрягла під повікою, високо вгорі на очному яблуці. Доки не прийшов Берті, попри потоки сліз, нічого не можна було вдіяти, а тоді ще протягом години, попри вправні руки Берті, знову нічого, Міранді не хочеться навіть згадувати, як і коли Берті знайшов ы вийняв лінзу, а вона запевняє і там і сям: у кожному разі я зробила все можливе.
Йозеф також інколи забуває, коли розмовляє з нею, що Міранда хоч і не незряча, але десь, так би мовити, «на межі» і що щось, добре відоме іншим, для Міранди не цілком відоме, втім її невпевненість продуктивна. Вона хоч і справляє враження нерішучої, але вона не немічна, а навпаки самодостатня, власне, тому, що точно знає, що коїться в тих джунглях, де вона живе, і тому, що до всього готова. Оскільки Міранду не відкоригувати, тоді дійсність на якийсь час мусить миритися зі змінами в собі, до яких вдається Міранда. Вона збільшує, зменшує, коригує тіні від дерев, хмари й захоплено споглядає два попелясто-зелені горбики, бо знає, що то церква святого Карла, а у Віденському лісі бачить не дерева, а ліс, глибоко вдихає повітря, пробує орієнтуватись.
Ой, глянь, Бізамберґ!
Це всього-на-всього Леопольдсберґ, але нічого страшного. Йозеф терпеливий. А де знову твої окуляри? Ой, забула в авті. І чому, наприклад, це не може бути Бізамберґ, питається в себе Міранда й благає, щоб Леопольдсберґ зробив їй одного дня люб’язність і побув справжньою горою.
Ніжно й довірливо і наполовину припавши до Йозефової худорлявості долає вона черговий бар’єр з випуклого коріння на стежці. «Ніжно» означає не лише, що вона цієї миті так почувається, а що в Міранді все ніжне, від голосу до кроків, якими вона намацує шлях, як і вся її функція у світі, який має бути ніяким іншим, а саме ніжним.
Коли Міранда заходить до віденського трамваю, пробирається поміж людьми і не помічає, що кондуктор і старша жінка з фальшивим квитком переповнені неприхованою ненавистю, що ті, що проштовхуються вперед, уже на межі шаленства, а в тих, що висідатимуть на наступній зупинці, очі налиті кров’ю й вони готові на все, і з численними вибаченнями діставшись «виходу», вона щаслива, що вчасно впізнала Шоттенрінґ і без допомоги намацала сходинки, а тоді відчуває вдячність, що люди загалом усі «надзвичайно люб’язні», також і ті інші в трамваї, який віддаляється в напрямку університету, хай вони й не знають, чому поліпшився настрій і легше дихається, лише кондуктор зауважує, що хтось не взяв решти, мабуть, та жінка, що висіла на Біржі чи на Шоттенрінґу. Симпатична. Гарні ноги. Й кладе гроші до кишені.
Міранда втрачає багато там, де іншим відбирають лиш якусь частку, і вона незворушно простує, ні на кого не наштовхуючись. А якщо й зіштовхнеться з кимось, то лише помилково, суто випадково, з власної провини. Вона могла б давати на службу Божу за здоров’я всіх водіїв, які її не збили, щодень ставити свічку св. Флоріанові, що не згоріла квартира через припалену цигарку, яку вона десь кладе, шукає і дякувати Богові знаходить, хай та й випалила вже дірку в столі.
Прикро, звичайно, так, трошки прикро, що в Мірандиній квартирі так багато плям, пропалених місць, перегорілих конфорок, зіпсутих каструль. Але завжди все закінчується добре, і коли Міранда відчиняє двері, бо хтось подзвонив, і в них несподівано стоїть незнайомий чоловік, то їй щоразу щастить. Це або дядько Губерт, або її давній друг Роберт, і вона кидається на шию дядькові Губертові і Робертові чи ще комусь. Це хоч і може бути якийсь гендляр чи грабіжник, убивця Новак чи маніяк, який і досі наводить жах на жінок у першій дільниці, але до Міранди додому на Блютґасе, на Криваву вулицю, приходять тільки найкращі друзі. Інші знайомі, яких Міранда так і не впізнає, на якихось заходах, на вечірках, у театрах і концертних залах, оточують не некомунікабельну Міранду своєю незримою присутністю або гаданою відсутністю. Вона просто не знає, чи доктор Бухер кивнув до неї головою на знак привітання чи, однак, не привітався, і може бути, судячи зі зросту і статури, що то був пан Ланґбайн. Вона не може сказати напевно. У світі алібі й контролю Міранда розв’язує загадки, не загадки всесвіту, звичайно, а цілком незначущі: оцей ось контур — це пан Ланґбайн, чи все таки ні? І далі таємниця. Де інші хочуть мати ясність, Міранда відступає, а навіщо, в цьому сенсі вона взагалі не має ніяких амбіцій, і де інші підозрюють існування якихось таємниць, потайки, в усіх і в усьому, для Міранди існує лише таємниця, що чи
