Синхрон - Інгеборг Бахман

чому Йозеф і чому світ, о Боже, це ж неможливо. Невже у Відні немає інших ресторанів? Невже Йозефові конче було йти з нею до «Римського Цезаря»? Чому Міранда мусить плакати, чому мусить мешкати в темній печері, йти вздовж книжкових полиць, притулятись обличчям до книжкових корінців та ще й до всього натрапити на «De l’Amour». Після перших здоланих із надзусиллями двадцяти сторінок паморочиться голова, вона глибше вгрузає у крісло, книжка на обличчі, й перекидається з кріслом на підлогу. Світ почорнів.

Оскільки Міранда знає, що окуляри впали до вмивальника невипадково, оскільки вона мусить кидати Йозефа і ліпше кине його з власної волі, то починає підводитись. Вправляється в перших кроках на шляху, який веде до кінця, що вона його констатуватиме одного дня, сліпа від страху. Про те, що вона зводить Йозефа з Анастасією, вони не повинні знати, а Стасі тим паче, а тому вона мусить вигадати якусь історію для всіх, якусь стерпнішу й гарнішу, ніж справжня: тож їй на Йозефові ніколи не залежало, оце найважливіше, вона вже починає вивчати цю роль. Йозеф — приємний, добрий, давній друг і не більше, і вона буде рада, вона вже давно знала. Вона лише не знає, що ті двоє насправді роблять і які в них наміри, як далеко у них уже зайшло і на який кінець вони її прирекли. Міранда телефонує до Ернста, і через кілька днів він, підбадьорений, розмовляє з нею телефоном. Зі Стасі вона прохоплюється кількома незрозумілими натяками, тоді невиразними ствердженнями: Ми з Ернстом, я б так не сказала, ні, а хто так каже? Ні, щоб цілком кінець, та це ж, я тебе прошу, тобі ж я можу, завжди було щось більше, ніж просто так собі, як то часто буває, ти ж розумієш… І щось мурмоче, ніби вже й так забагато сказала. Спантеличена Анастасія довідується, що Міранда досі крутить з Ернстиком і про це знову ніхто ні сном ні духом у цьому місті, де начебто всі про всіх усе знають.

Міранда домовляється зустрітись із Стасі і влаштовує все так, щоб та побачила її з Ернстом перед входом до будинку, починає цілувати нерішучого, зніяковілого Ернста та, цілуючи і схвильовано сміючись, запитує, чи він ще не забув, як відчиняються в неї вхідні двері.

Стасі обговорює з Йозефом у всіх деталях сцену перед дверима. Вона все виразно бачила. Йозеф реагує небагатослівно, він не має бажання розмірковувати з Анастасією про Міранду в Ернстикових обіймах перед входом до будинку. Йозеф переконаний, що для Міранди існує тільки він, але наступного ранку, коли вже приготував Анастасії сніданок, настрій у нього покращується. Вважає, що нічого страшного не сталося, так навіть ліпше, а Анастасія таки має проникливий розум і пильне око. Він змириться з думкою, що Міранді потрібні інші чоловіки, що Ернст зрештою навіть краще їй пасує, вже хоча б через спільні інтереси, і навіть уявляє її з Берті або й з Фріцом, який так її паплюжить лише тому, що завжди діставав відкоша і був би не проти, якби вона тільки схотіла. Йозеф відкрив у ній нові привабливі сторони, досі йому невідомі, і оскільки Анастасія знову заводить про це мову, він майже з гордістю констатує, що Міранда вміє розтрощити все вщент, каменя на камені не залишить.

Фріц, бідолаха, відтоді не просихає.

Тут Йозеф не такий певний, як Анастасія, бо Фріц пив і раніше. І навіть трохи вигороджує Міранду. Стасі розкладає Мірандин характер на частини і доходить насамперед висновку, що вона не має ніякого характеру, бо вона завжди інакша. То вона вся така елегантна в театрі, то знову якась занедбана, в перекошеній спідниці і з немитим по кілька тижнів волоссям. Йозеф каже:

Але ти не розумієш. Це ж залежить від того, знайшла вона свої окуляри чи ні, а ще від того, чи вона їх одягнула.

Дурепа, думає Стасі, він же й досі їй відданий, ні, та це я дурепа, бо покладаю надії на Йозефа, а він сам не знає, чого хоче, а чого він, власне, хоче? Та це ж ясно як Божий день, ця рафінована, недбала, тупа, ця… Стасі бракує слів. Вона ж повністю тримає його в руках зі своєю безпомічністю, Йозеф прагне її просто оберігати, а хто оберігатиме мене?

Вона плаче, з її гарних, видющих блакитних очей до склянки з помаранчевим соком скрапує дві сльози, і присягається, що більше ніколи в житті не плакатиме, в кожному разі не цього року і не через Йозефа.

Святу Йозефову Міранду, заступницю всіх тих, що «на межі», Стасі підсмажує, розрізає на шматки, насаджує на рожен і спалює дотла, і Міранда це фізично відчуває, хай вона ніколи й не довідається про це ні слова. Вона більше не наважується виходити з дому, сидить у квартирі з другими новими окулярами — на вулицю їй не хочеться. Ернст заходить на чай, і вони обговорюють плани спільного відпочинку в Зальцкамерґуті, одного разу приходить Берті довідатись, як здоров’я, вважає, що в неї авітаміноз. Міранда дивиться на нього з визнанням, вона цілком згодна з таким діагнозом і сама пропонує рецепт: вживати якомога більше моркви. Берті, заповнюючи довгий формуляр рецепта, каже:

До того ж морква добра для очей.

Міранда йому з вдячністю:

Звичайно, ти ж знаєш, очі для мене найважливіше.

Тільки от на Йозефа вона більше не може дивитись. Завжди дивиться праворуч або ліворуч чи ще кудись повз нього, спрямовуючи погляд у порожнечу. Їй страшенно хочеться затулити очі руками, бо й досі не може втримуватись від спокуси полонити його очима. Їй просто болить в очах, від того, що він витворяє, в інших боліло б серце, крутило б у животі чи боліла б голова, а в неї весь біль зосереджується в очах, бо бачити Йозефа було для неї найважливішим на світі. А тепер що день, то менше вона бачить Йозефа, дедалі менше й менше Йозефа.

Міранда вкидає кубики льоду до Йозефової склянки, а Йозеф, звичайно ж, розвалився тут як завжди, тільки от розповідає він про Стасі, начебто вони тільки й розмовляли, що про Стасі. Часом він каже врочисто: Анастасія. Міранда, куди не поткнеться, всюди під ногами опиняється Йозеф, і вона опускає погляд на манікюр у себе на нігтях. Перламутр, лак, яким вона користувалася за часів Йозефа, але оскільки тепер Йозеф лиш мимохідь на знак привітання чи прощання цілує їй руку і більше не захоплюється нігтями й не