Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

– Убили? – скрикнула Малуша.

– Так дочко, вбили. Але на третій день він воскрес, вознісся на небо і зараз сидить там у всій своїй славі…

– А Марія?

– І Марія, мати божа, разом з ним.

Малуша здригнулась. За все життя ніхто отак не запитував у неї, як вона живе, що думає, що непокоїть її душу. Найголовніше ж – ніхто ніколи не обіцяв їй, що за муки на цій землі вона матиме нагороду. Це було зовсім нове, чого вона не ждала й не чула.

І далі сталось те, до чого вже давно йшла, сама того не розуміючи, Малуша. Дивлячись на ікону Христа, священик запитав:

– Чи згодна ти піти по його сліду, служити йому тут, приймаючи муки й страждання за те, щоб там, на тому світі, обрести радість і щастя?

– Згодна, отче!

– І чи згодна ти прийняти хрещення від нього?

– Згодна.

– Тоді я по слову божу хрещу тебе, рабо божа…

Він схопив Малушу за руку й повів до великої кам’яної купелі біля дверей, взяв кропило, вмочив його в воду, бризнув на Малушу.

– Во ім’я Отця, Сина, Святого Духа хрещу тебе, рабо, і нарицаю тобі ім’я…

Піднявши вгору очі, священик замислився.

– Надаю тобі ім’я Марія, – закінчив він. – Малушею ти була – і Марією вознесешся…

З тим Малуша й залишила церкву над ручаєм… До самого порога її провів священик, потім передав і щось тихо сказав жінці, що ждала Малушу, сам повернувся до церкви.

Він не скоро пішов звідти. Схилившись у куточку біля воскової свічки, писав літопис цих суворих днів. Написав і про Малушу.

Тільки закінчивши все це, священик встав, сховав літопис у тайнику, що був зроблений у стіні за одною з ікон, за престолом, погасив свічку в олтарі. Після цього він тихо пройшов через вузенькі двері в саму церкву, погасив там світильник. Звуки його кроків пролунали на камені. Темно було надворі, і священик довго порався, замикаючи двері. Над церквою в гіллях свистів вітер, близько в березі ревла хвиля.

– Тур! – покликав священик.

Дві темні постаті вийшли з кущів і наблизились до священика.

– Ходімо! – стомлено промовив священик, і вони пішли разом до Гори, де він жив.

Бородаті християни-гридні завжди так супроводжували священика з церкви. Тут, над Почайною, на Подолі й у передградді, люди старої віри часто нападали на християн. Зовсім незадовго до цього, коли священик закінчив вечерню і йшов пізньої ночі до своєї хижі, з кущів на нього полетіло кілька каменів. Не раз траплялось, що язичники потай приходили до церкви й зчиняли там бійку. А скільки ще гидоти, соромництва, всілякої ганьби чинять вони християнам. Священик і тепер ішов обережно, скрадаючись, хоч попереду нього й крокували два здоровенні чоловіки з грубими ціпками в руках. Не легко утверджується Христова віра над Дніпром, ой не легко.

Що злигодні минулого, буденного життя, коли віриш, що все це пройшло, а попереду життя вічне й щасливе? З церкви Малуша пішла із жінкою-обращеницею, що, міцно тримаючи її за руку, раз у раз говорила:

– Господи, помилуй! Господи, помилуй!

Іти їм довелося недовго. Близько від церкви, між деревами, що сплітались гіллям і корінням, по схилу гори ще в давні часи воями князів викопано було чимало печер. В одну з них жінка й привела Малушу.

У куточку там горів світильник, у промінні його Малуша побачила зеленкуваті глиняні стіни. У печері був важкий дух, під стіною на перетертій траві лежало кілька чоловік.

– Лягай! – прошепотіла жінка й показала куточок під стіною.

Малуша лягла, й жінка – поруч з нею.

– Як тебе звуть? – запитала Малуша.

– Во хрещенні Софія… Се речеться – премудрість божа.

– А я тепер Марія, – промовила Малуша.

– Спи, рабо божа Маріє!

Крізь отвір у печеру вривалось холодне повітря з-над Дніпра. Там шумів вітер, і Малуша чула, як здригаються і скриплять надворі дерева, до її вуха долетів і шум хвиль, що починали сердито бити в круті береги. Але тут, у печері, було тепло,