Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Але що це? Серед ночі десь далеко-далеко зазвучав спів. Співала не одна людина. Багато голосів вели мелодію: сумну, як ця ніч, одноманітну, як небо, але водночас і невідступно кличну. Що це було?

Малуша ніби прокинулась. Спів серед ночі? Хто може співати в цю страхітливу годину, чому пісня так владно торкнулась її душі, чому ця пісня так кличе її? Куди, куди ти йдеш, Малушо?!

Та вона вже відступила від води. Ось ноги її, вгрузаючи в сипучий пісок, ступили раз і другий берегом Почайни. Витягнувши вперед руки, ніби боячись в темряві на щось наштовхнутись, вона йшла тепер уперед, туди, де лунали кличні слова пісні.

Так вона опинилась біля церкви християн над ручаєм. Про цю церкву Малуша знала ще тоді, коли працювала в княжому теремі на Горі. Кілька разів уночі вона ходила до церкви, коли її брала з собою княгиня Ольга. Тільки Малуша не замислювалась, куди вони ходять. Княгиня Ольга завжди залишала Малушу в дворі біля храму, заходила ж туди сама. Помолившись, княгиня Ольга виходила з церкви, кликала Малушу, і мовчки повертались вони стежкою на Гору.

«Чому ж я зараз опинилась тут? – подумала Малуша. – Що я тут знайду?.. Але ж мене ніби хтось сюди кликав?» Вона стояла в невеликому дворі напроти церкви, звідки линув багатоголосий спів. Навкруг було темно, а з церкви струмував відсвіт багатьох свічок. У промінні цього сяйва Малуша побачила невідому їй жінку, що сиділа збоку, просто на траві, й робила правою рукою одноманітний рух – підносила її вгору й опускала вниз, а потім переводила від правого до лівого плеча.

Ця жінка також помітила Малушу й подивилась на неї блискучими, запаленими очима.

– Ти чого тут стоїш? – запитала жінка.

– Мене ніби щось закликало сюди, – відповіла Малуша. – Тільки я не відаю чого. Що тут робиться?

– Молимось, жоно, – відповіла жінка і дуже тихо додала: – Християни ми.

– А про що ж ви молитесь? – зацікавилась Малуша.

Жінка, що сиділа на землі, звела погляд удалину й, ледь ворушачи спраглими своїми устами, почала:

– А кому ж молитись? На Горі боги дерев’яні, вони не поможуть. Я молилась Перуну й Дажбогу, а чоловік утоп у Дніпрі, дітей морова хворість забрала, хижу й землю мала – бояри забрали. Нема мені місця на землі, нічого в мене тепер немає.

Вона ворухнула рукою й розкрила пазуху сорочки, за якою Малуша побачила темне тіло, гострі кості, висохлі груди. А крім того, Малуша помітила, що в неї між грудей висить почеплений на тоненькому мотузочку хрестик.

– Зрозуміла? – сказала жінка і враз закрила пазуху, притулила обидві руки до грудей, поглянула на церкву, у якій засвітилось ще більше жовтих вогнів, і заговорила немов не своїм голосом: – Хрест ношу, жоно, і за це мені Христос дасть, він про мене не забуде. Господи, помилуй! Господи, помилуй! Господи, помилуй! – заходилась вона. – Тільки Христос може, він всеблагий, він щедрий, він все дасть…

Малуші стало страшно дивитися, як жінка, вимовляючи це, тремтить всім тілом. Але в словах її про те, що Христос всеблагий, щедрий, все може й усе дасть, було щось звабне, була обіцянка, надія.

– Де ж дасть Христос? Коли? – швидко запитувала Малуша, помічаючи, що й у неї починає тремтіти тіло.

– Він дає тут, – одразу ж відповіла жінка, й помітно було, що вона от-от заплаче. – Я молюсь, ми молимось, господи, помилуй, господи, помилуй… А коли не тут, то там, у раю, де нема ні болісті, ні печалі, а є життя безконечне… Господи, помилуй, господи, сподоби, господи, – творячи рукою хрест і вклоняючись до землі, проказувала вона.

– Де ж там? У якому раю? Коли не буде ні болісті, ні печалі, а життя безконечне? – питала Малуша, і в неї вже так само, як і в цієї жінки, дрижало все тіло, вона вже не могла себе стримати.

– Після смерті! На тім світі! Людина не вмирає, а народжується… Там рай, там життя безконечне… Господи, помилуй… Господи, сподоби! – знову почала жінка.

Над Дніпром було темно. Темно було навкруг, і тим звабніше й тепліше світились серед цього навколишнього мороку й пустки жовті вогні в церкві над Почайною.

І чомусь Малуша позаздрила цій жінці, що сиділа перед нею. Вона втратила чоловіка, дітей, хижу, землю, у неї нічого немає на світі, але є щось більше – вона вірить.

А хіба не так сталось в Малуші? Вона давно втратила батька, матір, рідну хижу, землю, вона любила, але більше ніколи цього не буде, мала сина – і втратила… Так що ж лишається в неї на цьому світі? Нічого! Вона думала про це й раніше, але зараз прийдешнє, як чорна пустка, встало перед нею. Немає життя, життя закінчилось, ні Перун, ні Дажбог не поможе. Вірити – а в що?!

Але ж ця жінка вірить! Ось вона сидить поруч із нею – чорна, висхла, голодна, але щасливіша від Малуші, бо є життя вічне, безконечне, вона врятована, бо вірує…