Українська література » Сучасна проза » Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Читаємо онлайн Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
Добриня, давно ходило взап’ять за ним, він тільки не міг пустити його поперед себе.

Проте, відчувши своє щастя, Добриня міцно вхопився за нього, і те, що іншому видавалось би лихим, умів повернути на свою руч. Тому він, дізнавшись, що Малуша непразна і що її висилають у село, так радо згодився їхати з нею, тому він так пильно оберігав її в Будутині, тому він молився до зір, коли вона народила сина, тому він так міцно тримав Володимира, коли за наказом княгині забрав його в Малуші і віз до княжого двору.

І тому він так легко забув тоді про Малушу… Згадуючи її, боявся тільки одного: аби вона не з’явилась до княжого двору. Адже тоді сорому на Горі не оберешся, покійна княгиня була крута на слові – раз сказавши, не перерішувала. Ну що б вона сказала, побачивши Малушу на Горі? Після смерті княгині він, правда, радо взявся розшукувати сестру, але що ж, не знайшов. Немає Малуші. «Ні, – думав Добриня, – у кожної людини своя доля: що судилось Добрині, те не годиться для Малуші».

А от про княжича Володимира Добриня дбав. Коли б хто знав, як він крок за кроком ходив за княжичем Володимиром, як оберігав його від кожного злого ока, як ночей не спав, боячись, щоб хтось не наурочив його. Бо доля княжича стала його долею, бо Добриня зараз тільки вуйко, а стане колись близьким родичем великого князя…

«Князь Добриня», – подумав він, і йому стало навіть душно серед цієї ночі.

«А чому й ні? – пробіг раптом холодок тілом. – Був колись Добриня отроком, був сотенним, а зараз носить золоті гривни на шиї. У Новгороді жде Володимира велика слава. А хіба може слава Володимира обійти його, Добриню? Родичі, одного кореня й крові…»

У цей час зустрічна хвиля з великою силою ударила лодію, і Добриня, щоб не впасти, мусив обома руками схопитись за мокру дошку. Ще раз вдарила хвиля – і ще раз обвисло, затрепетало мокре від роси вітрило. Лодія зупинилась, а Добриня, підставивши вітру обличчя, дивився в темряву й прислухався, чи не перелягає вітер. Але ні, то, либонь, вихор пролетів над Дніпром, від пониззя так само віяв дужий вітер, він вмить нап’яв вітрила – лодія стрибнула, зарипіла й полетіла в пітьму.

«Добре, – подумав Добриня, – коли отак віятиме низівка, то будемо за два дні й дома, в Любечі…»

Дома! Він посміхнувся. Звичайно, добре було б зупинити лодію біля високої кручі, зійти на берег, пройти з мечем біля пояса, з гривнами на шиї й опашнем на плечах до рідного дворища, де колись жили славетні діди його, де народились батьки й він сам.

Але ні! Добриня не зійде на кручу біля Любеча, а, навпаки, проведе лодії понад правим берегом, далі від рідного дворища. Батька, напевне, дома немає, але, рятуй, Перуне, мати вийде до берега, ще й повисне, як водиться, у сина на шиї. Що скажуть тоді мужі новгородські, що скаже князь Володимир? Воєвода Добриня – і смерд Микула… Ні, він проведе лодії далі від Любеча!

У цю ніч Добриня, як це вже бувало й раніше, відчув, що душа його розривається на дві половини. У цій душі було те, що боляче щеміло, як тільки він згадував рідне дворище, Дніпро під Любечем, могили в степу, діда, батьків, безталанну сестру Малушу.

Але в цій душі дуже повільно, з великою мукою народжувалось і міцніло нове почуття. Він не любив князів, він не любив бояр і воєвод, але розумів, що коли буде таким, як батьки його, то загине. І тому хотів бути таким, як воєводи, і вже був таким, як вони…

У Добрині колотилось серце, а обличчя пашіло, як у вогні. Що з ним? Все ніби вирішено, серед темної ночі лодії їхні пливуть до Новгорода, спить князь Володимир.

Добриня простягнув за насад руки і, набравши кілька пригорщів, змочив чоло й напився. Добра була вода з Дніпра. У нього враз ніби додалося сил.

6

Тієї ж ночі перед світанком до Києва примчав гонець. Він захитався і мало не впав, коли скочив з коня біля воріт, але його взяли під руки сторожі. Коли ж сторожі запалили вогонь і поглянули на обличчя гонця, вони жахнулись. Це був їхній княжий дружинник Коста, але на нього страшно було дивитись – чоло від скроні до скроні перетинала рана, очі глибоко запали, уста пересохли.

– До князя… Святослава! – прохрипів він.

Коли через короткий час князь Святослав прокинувся і швидко вийшов, Коста стояв біля ґанку.

– Чолом, княже! – сказав Коста.

– Це ти, Косто?

– Я, княже!

– Чи можеш говорити?

– Можу, княже!

– Тоді говори!

Вони

Відгуки про книгу Святослав - Семен Дмитрович Скляренко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: