Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

За ними ішли ринді, що несли знамена. Поперед усіх знамено князя Святослава – голубий оксамит з двома списами навхрест.

Далі ішов князь Святослав, а по обидві руки від нього – Ярополк, що залишався в Києві, і Володимир, який цього ранку вирушав до далекого Новгорода. Князя Олега з ними не було, він вже раніше виїхав до Іскоростеня. За князем і синами його йшли воєводи, бояри, мужі нарочиті й ліпші, старша дружина й вої князя Святослава. Похід же замикали всі інші мужі з Гори, разом із якими йшли жони їх і діти.

Усі вони були одягнені в ліпший одяг – грецькі червоні оксамити, темні адамашки, барвисті альтабаси[179], на шиях у них були почеплені золоті й срібні гривни, на грудях колихались чепи.

І найпростіше, мабуть, з-поміж усіх них одягнений був князь Святослав. Ледь похиливши поголену голову, на якій з лівого боку темнів княжий знак – пасмо волосся, з довгими вусами, що спадали до грудей, з усеряззю в лівому усі, в білому одязі, розстебнутій сорочці і широких штанях, він тихо ішов по шляху, заглиблений у свої думи. І тільки на плечах його було накинуте червоне корзно, та ще важкий меч у позолочених піхвах висів при поясі.

«Як же змінився мій князь! – подумала Малуша, що побачила Святослава, тільки похід став завертати до Подолу. – Який він став, що з ним сталося?! О боги, боги!»

Вона бачила обличчя князя Святослава, і серце її обгорнув невимовний жаль. Це був не той княжич Святослав, якого вона колись знала, пестила, любила.

Суворе й замислене обличчя, очі – примружені, на чолі і в кутиках уст лежали глибокі зморшки, – ніби давно вже, давно почав князь мислити важку якусь думу і все не міг її передумати, розв’язати.

Побачила вона й сина свого Володимира – у білому одязі й з червоним корзном на плечах, у отороченій соболиним хутром темній шапці, у червоних чобітках із хза. Він ішов ставний, веселий, дивлячись на людей, що стояли понад шляхом.

Раз Малуша піймала на собі його погляд. Князь Володимир дивився на неї, він, здавалося їй, дивився на неї довше, ніж на інших. І вона навіть злякалась – чому він дивиться на неї?

Але він вже дивився на інших людей, які вітали великого князя, молодих княжичів, гостей з Новгорода.

Поруч із князем Володимиром ішов Добриня. Малуша побачила його і навіть спочатку не пізнала. Невже це брат її Добриня? Він був у багатому темному, золотою ниткою шитому одязі, з двома гривнами на шиї, чепом на грудях, підперезаний широким ремінним поясом, на плечах його колихався зеленого оксамиту із чорною оборкою опашень, біля пояса висів меч.

Малуша зраділа, що брат її іде поруч із князем Володимиром. Тільки ж Добриня був чомусь невеселий, засмучений, він ступав, похиливши голову, щось, видно, зважував, вагався.

«Це він, мабуть, про Володимира турбується, – подумала Малуша. – Ідуть поруч, то й поїдуть разом».

Але дивилась вона на Добриню одну мить – погляд її був прикутий тільки до Володимира, сина.

І єдине, що лишилось у душі в Малуші, – радісна посмішка князя Володимира, тепло його карих очей. Коли б то він знав, який коштовний подарунок зробив цього дня не комусь – матері своїй, Малуші.

Коли княжий похід став спускатись до Дніпра, Малуша також пішла з людьми. Тепер вона йшла не з тим хвилюванням, з яким досі зустрічала князя Святослава й сина. Дивний спокій зійшов у ці хвилини на її змучену душу.

Як уві сні, запам’ятала Малуша все, що робилось далі на березі Почайни. От похід з Гори дійшов до Почайни й зупинився перед священним вогнем, який поклали на піску жерці.

– Князь Святослав склав жертву – чорного півня, – почула Малуша шепіт біля себе.

А потім загули ріжки й сопілі, вдарили накри, мужі новгородські з князем Володимиром сідали на лодії, лодії рушали від берега й Почайною вийшли до Дніпра. Там на них поставили вітрила, й низовий вітер гнав лодії вгору…

Малуша бачила, як князь Святослав і воєводи його сіли на коней, що давно вже були засідлані, і швидко рушили на Гору. Вони проїхали так близько від Малуші! Слідом за князем від Почайни пішли всі люди – хто на Подол, хто в передграддя.

Але Малуша не пішла з берега Почайни. Одна-однісінька сіла вона на високій кручі і все дивилась, дивилась, як у голубій далині мають білі вітрила на лодіях новгородців. Їй хотілось, щоб ці вітрила не зникали довго-довго.

І в мислях своїх у ці хвилини жінка в темному одязі, що сиділа на кручі над Почайною, бажала сину щастя, сили, здоров’я.

Але прийшов час, коли вітрила почали танути в голубій імлі. Вона бачила їх – і не бачила.