Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Містер Полтід вийняв сигарету, постукав її кінцем об стіл, поглянув на Сомса і знову поклав її у портсигар. Вираз обличчя клієнта свідчив, що той сприйняв новину без особливого ентузіазму.

— Хто цей новий чоловік?— різко запитав Сомс.

— Цього ми не знаємо. Наш агент може засвідчити все бачене під присягою, і вона детально подає його прикмети.

Містер Полтід дістав листа і прочитав:

— «Середнього віку, середнього зросту, вдень у синьому костюмі, ввечері у фраку, блідий, темне волосся, темні вусики, пласкі щоки, випнуте підборіддя, сірі очі, невеликі ноги, винуватий вигляд...»

Сомс підвівся і підійшов до вікна, охоплений люттю на самого себе. Дурень, заплішений дурень, що заплутався у власному павутинні! Сім місяців платив по п'ятнадцять фунтів на тиждень — і домігся того, що його вистежено як коханця власної дружини! «Винуватий вигляд!» Він відчинив вікно.

— Душно,— сказав він і знову сів на своє місце біля столу. Поклавши ногу на ногу, він гордовито поглянув на містера Полтіда.

— Сумніваюсь, чи й справді це свідчення буде цілком переконливе,— сказав він спроквола.— Адже ви не знаєте ані його імені, ані адреси. Гадаю, треба на деякий час облишити жінку й узятися за нашого тутешнього приятеля під номером сорок сім.

Сомс не мав певності, чи Полтід ототожнив його з тим «коханцем», але в його уяві виникла картина, як він регочеться над ним у гурті своїх колег. «Винуватий вигляд!» Прокляття!

Містер Полтід сказав наполегливо, майже благально:

— Запевняю вас, нам щастило домогтися успіху навіть із менш переконливими доказами. Адже це Париж. Гарна жінка живе сама-самісінька. Може, ризикнемо, сер? У нас є добрі шанси.

Сомс раптом зрозумів. Ця людина охоплена професійним завзяттям. «Найбільший мій успіх: домігся розлучення на підставі того, що чоловік зайшов у спальню власної дружини! Буде про що розповісти, коли я піду на спочинок!» І на мить він піддався шаленій думці: «А чому ні?» Зрештою, сотні чоловіків середнього зросту мають невеликі ноги й винуватий вигляд!

— Я не уповноважений ризикувати!— коротко відповів він.

Містер Полтід подивився на нього.

— Шкода,— сказав він,— дуже шкода! Та, інша справа, мабуть, потребує чимало грошей.

Сомс підвівся.

— На це не зважайте. Прошу вас постежити за сорок сьомим, та дивіться, не попадіть пальцем у небо. До побачення.

Почувши слова «пальцем у небо», містер Полтід блимнув очима.

— Гаразд. Ми будемо інформувати вас про хід справи.

І Сомс знову залишився сам. Брудна, смішна, павуча справа! Поклавши руки на стіл, він схилив голову. В цій позі він залишався десять хвилин, аж поки до нього з'явився клерк із проектом нового випуску акцій, що обіцяли великий прибуток. Цього дня Сомс рано пішов з контори й попрямував до ресторану «Бретань». Там була тільки мадам Ламот. Може, мосьє вип'є з нею чаю?

Сомс уклонився.

Коли вони сіли за стіл у маленькій кімнаті — під прямим кутом одне до одного,— він раптом сказав:

— Я хочу поговорити з вами, мадам.

Швидкий погляд її ясних карих очей переконав його, що вона давно чекала від нього цих слів.

— Спочатку я маю дещо вас запитати. Цей молодий лікар — як його звуть?— чи між ним і Аннет є що-небудь?

Вся вона стала раптом наче гагат — слизька, чорна, тверда, блискуча.

— Аннет молода,— сказала вона,— так само, як і monsieur le docteur [44]. Між молодими людьми стосунки розвиваються швидко; але Аннет слухняна донька. Ах, яка в неї виняткова вдача!

На устах Сомса промайнула майже непомітна посмішка.

— То, виходить, нічого певного?

— О ні, анічогісінько. Юнак дуже милий, але — що поробиш? Поки що він не має грошей.

Вона піднесла до уст чашку, розмальовану вербовими гілочками; Сомс зробив те ж саме. Їхні очі зустрілися.

— Я одружений,— сказав він,— але ми з дружиною вже багато років не живемо разом. Я збираюся порушити справу про розлучення.

Мадам Ламот поставила чашку. Он воно що! Як трагічно іноді складається життя. Цілковита відсутність у цієї жінки будь-яких почуттів викликала у Сомса щось схоже на зневагу.

— Я людина заможна,— додав він, чудово розуміючи, що це зауваження не дуже доброго смаку.— Не буду говорити більше, поки що це зайве; проте, гадаю, ви мене розумієте.

Очі мадам, так широко розплющені, що зверху заблищали білки, поглянули на нього прямим, як стріла, поглядом.

— Ah, са! Mais nous avons le temps! [45] —тільки й сказала вона.— Ще одну чашечку?

Сомс відмовився і, попрощавшись, пішов до Вест-Енду.

Цю справу, можна вважати, влагоджено: мадам не дозволить, щоб Аннет скомпрометувала себе з тим веселим жовторотим дурником, аж поки!.. Але чи має він шанси на те, що коли-небудь зможе сказати: «Я вже вільний»? Які шанси? Майбутнє втратило всяку подобу реальності. Він почував себе як муха, що заплуталася в липкому павутинні й тоскно дивиться на волю.

Відчуювачи потребу розім'ятися, він подався до Кенсінгтонського саду і через