Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

не дорожчі за життя, ці неодмінні атрибути власності й культури, де вони? Це не по-англійському! Ні, це аж ніяк не по-англійському! Отак міркував Сомс, простуючи вулицями. На душі у нього було так, наче він побачив, що хтось вирізає з його купчої статтю на право «повного й необмеженого володіння власністю», або наче, прозирнувши майбутнє, побачив страховище, що чигає на нього, кидаючи перед собою тінь. Брак стриманості, брак пошани! Здавалося, він раптом виявив, що дев'ять десятих жителів Англії — чужоземці. А якщо це так, то може статися все що завгодно!

Біля воріт Гайд-парку він зустрів Джорджа Форсайта, дуже засмаглого від сидіння на іподромі. В руці у нього був іграшковий ніс.

— Здоров, Сомсе!— мовив він.— На тобі носа.

Сомс відповів блідою усмішкою.

— Я забрав його в одного з цих спортсменів,— провадив Джордж, який за всіма ознаками щойно десь бенкетував.— Довелося йому дати чосу за те, що він спробував збити з мене капелюха. Знаєш, настане час, коли ми змушені будемо провчити цих гультіпак: вони зовсім знахабніли — всі радикали й соціалісти. Їм кортить відібрати в нас наше майно. Розкажи про це дядечкові Джеймсу — нехай йому краще слатиметься!

«In vino veritas» [41],— подумав Сомс, але тільки кивнув головою й рушив по Гамільтон-плейс. На Парк-лейн гульвіс траплялося куди менше, і вони були не такі галасливі. Озираючи будинки, Сомс думав: «Зрештою, ми основа країни. Нехай спробують нас потіснити. Власність — це хребет закону».

Але коли Сомс зачинив за собою двері батьківського дому, всі ті чудернацькі, химерні примари, які він бачив на вулиці, зникли з його свідомості, так наче вони йому просто приснилися і він прокинувся вранці в своєму теплому, чистому, м'якому ліжку з пружинним матрацом.

Вийшовши на середину великої порожньої вітальні, він зупинився.

Дружина! Щоб було з ким поговорити! Невже він не має на це права! Хай йому біс! Звичайно, має!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І. СОМС У ПАРИЖІ

Сомс подорожував мало. У дев'ятнадцять років він разом із батьком, матір'ю та Вініфред зробив «мале турне»— Брюссель, Рейн, Швейцарія і додому через Париж. У двадцять сім років, саме коли в нього виник інтерес до картин, він поїхав до Італії і провів там п'ять стомливих тижнів, присвятивши весь час Ренесансу, який здався йому куди менш цікавим, аніж він гадав, і, вертаючись додому, спинився на два тижні в Парижі, де весь час присвячував самому собі, як то й належить Форсайтові, що опинився в оточенні такого самозакоханого й чужого народу, як французи. Його знання французької мови, здобуте в школі, було досить обмежене: він їх не розумів. І тому визнав за краще мовчати — ніхто не скаже, що він дурень. Йому не сподобалися ані їхні моди, ані закриті карети візників, ані театри, що здавалися бджолиними вуликами, ані музеї, де пахло бджолиним воском. Він був надто обережний і боязкий, щоб познайомитися з тією стороною Парижа, яка, на думку Форсайтів, є його потаємною принадою; що ж до задоволення колекціонерської пристрасті, то йому не пощастило придбати нічого вартого уваги. Як сказав би Ніколас — у французів чіпкі руки. Він вернувся додому в поганому настрої і сказав, що Париж перехвалили.

Отож, коли в червні 1900 року Сомс відвідав Париж, це була його третя зустріч із центром цивілізації. Проте цього разу гора прийшла до Магомета, бо тепер він почував себе куди цивілізованішим за це місто, і, може, його почуття й справді відповідали дійсності. Крім того, він мав певну мету. Їхав він не поклонитися храмові Моди й Аморальності, а влаштувати свої законні справи. Він вирушив туди, бо не на жарт занепокоївся своїм становищем. Хоч за Айріні стежили безупинно, це не давало ніяких наслідків, аніякісіньких! Джоліон так і не повернувся до Парижа, а підозрювати було більше нікого. Взявшися за нові, дуже конфіденційні справи, Сомс, як ніколи досі, усвідомлював, наскільки важливо для повіреного мати незаплямовану репутацію. Але ночами й у часи дозвілля його мучила думка про те, що час спливає, гроші сиплються йому в кишеню, а його майбутнє, як і досі, в «залізних путах». Після мафекінгського вечора йому стало відомо, що біля Аннет крутиться якийсь молодий лікар. Він зустрічав його двічі: веселий дурник років тридцяти, не більше. Нічого не дратувало Сомса так, як веселість — непристойна, екстравагантна риса, що суперечила здоровому глузду. Одне слово, суміш його бажань і надій завдавали йому нестерпної муки, а останнім часом до цього всього додалася ще й думка, що Айріні знає про те, що за нею стежать. Саме це й спонукало його поїхати в Париж і побачити все на власні очі; поїхати й ще раз спробувати перемогти її опір, умовити її, щоб вона пішла однією з ним дорогою, рівною і зручною для них обох. Якщо його знову спіткає невдача, то він принаймні побачить, як вона там живе!

Він зупинився у вельми рекомендованому для Форсайтів готелі на вулиці Комартен, де майже не чути було французької мови. Він не мав якогось певного плану. У нього не було наміру заскочити її зненацька, треба тільки повестися обачно, щоб не сполохати її і не дати їй втекти. І наступного ранку він вирушив до міста, щоб здійснити свій задум.

Ранок видався погожий. Париж, здавалося, кипів веселощами, і яскраві барви цього зірчастого міста майже дратували Сомса. Він ішов поволі, з цікавістю роздивляючись навколо. Йому кортіло з'ясувати, в чому ж полягає той французький дух. Адже Аннет француженка! Ця мандрівка може дати багато корисного, якщо він зуміє його взяти. Переходячи через площу Згоди в такому похвальному настрої, він тричі мало не попав під колеса екіпажів. На Кур-ла-Рен, де був готель, в якому мешкала Айріні, він опинився майже несподівано для самого себе, бо ще не надумався, з чого починати. Вийшовши на набережну, він оглянув