Сага про Форсайтів - Джон Голсуорсі

Готель «Зелений», куди Джоліон прийшов о першій годині, стояв майже навпроти славетного готелю «Корона і скіпетр»; він був скромний, дуже респектабельний, і в ньому завжди можна було знайти холодну яловичину, агрусовий пиріг і двох-трьох вельможних удів, так що перед дверима майже завжди стояла карета, запряжена парою коней.

В кімнаті, оббитій ситцем, таким лискучим, що, здавалося, самий його вигляд забороняв виявляти будь-які почуття, на круглому стільчику з вишитим сидінням сиділа Айріні й грала «Гензеля і Гретель» [46] по старих нотах. Над нею на стіні висіла гравюра, яка зображала королеву на поні серед гончаків, мисливців у шотландських шапках і впольованих оленів; біля неї на підвіконні цвіла в горщику біло-рожева фуксія. Вся кімната була настільки просякнута вікторіанським духом, що Айріні, вбрана у вузеньку сукню, здалася Джоліонові Венерою, що виходила з мушлі минулого сторіччя.

— Якби господарю не засліпило очей,— сказав Джоліон,— то він би показав вам на двері: ви порушили весь його стиль.

Своїм жартівливим тоном він розвіяв напруження. На підобідок їм подали холодну яловичину з маринованими горіхами, агрусовий пиріг і імбирне пиво в череп'яній карафці. Попоївши, вони пішли в парк, і жартівлива розмова завмерла — її змінила мовчанка, якої Джоліон так боявся.

— Ви не розповіли мені про Париж,— сказав він нарешті.

— Так. За мною довго стежили; ну що ж — до цього можна звикнути. А потім приїхав Сомс. І біля маленької Ніоби повторилася та сама історія: чи не згодна я повернутися до нього?

— Неймовірно!

Вона говорила, не підводячи очей, але тепер подивилася на нього. Ці темні очі, що шукали його очей, сказали виразніше за всякі слова: «Я дійшла до краю; якщо я потрібна тобі — візьми мене».

Чи доводилося йому переживати коли-небудь — а в нього за плечима вже стільки років — хвилину, сповнену таких бурхливих почуттів?

Слова: «Айріні, я вас обожнюю!»— мало не зірвалися з його уст. Але раптом із виразністю, на яку, здавалося б, неспроможна людська уява, він побачив Джоллі: син лежав, повернувшись білим як крейда обличчям до білої стіни.

— Мій син тяжко захворів,— сказав він стиха.

Айріні взяла його під руку.

— Ходімо далі; я розумію.

Обійшлося без жалюгідних пояснень! Вона зрозуміла! І вони пішли парком між високою, до колін, папороттю, між кролячими норами й дубами, розмовляючи про Джоллі. Через дві години він попрощався з нею біля брами і рушив додому.

«Вона знає про мої почуття до неї,— думав він.— Ще б пак! Марна справа ховати це від такої жінки!»

IV. НА ТОЙ БЕРЕГ

Джоллі смертельно стомився від снів. Тепер вони облишили його: він уже не мав сили марити; сни облишили його, і він лежав нерухомо, повільно пригадуючи щось далеке-далеке; йому ледве стало сили повернути очі й подивитися крізь вікно поряд із ліжком на напівпересохлу річку, що текла серед пісків, на ріденькі сріблясті чагарі рівнини Кару, що простягалася на протилежному березі. Тепер він знав, що таке Кару, хоча йому й не довелося побачити, як бури розбігаються, наче кролики, не довелося почути свисту куль. Хвороба звалила його, перш ніж він устиг понюхати пороху. Змучений спрагою, напився десь води, а може, поїв заражених фруктів — хто знає? Не він, кому бракувало сили навіть обуритися тим, що підступна неміч здобула над ним перемогу,— сили вистачало лише на те, щоб усвідомлювати, що поряд лежить багато інших, що він знемігся від маячних видив, та ще на те, щоб дивитися на вузеньку смужку річки й повільно пригадувати щось далеке-далеке...

Сонце вже сідало. Скоро настане прохолода. Йому хотілося б знати, котра година, помацати свого старого годинника, такого гладенького, почути, як дзвонить репетир. Він би наче зустрівся з давнім другом, наче побував би вдома. Йому навіть бракувало сили пригадати, що старого годинника накручено востаннє того дня, коли він опинився тут, у лазареті. Мозок його пульсував так повільно, що обличчя, які з'являлися і зникали,— доглядальниці, лікаря, санітара — були зовсім однакові, просто якесь обличчя; і слова, що він чув біля себе, означали те саме — майже нічого. Те, що діялося з ним колись, хоч воно теж було далеке й туманне, пригадувалося виразніше: ось він у Герроу іде повз старі сходи — «Сюди, сер! Сюди!»—він загортає черевики у «Вестмінстерську газету», зеленкуватий папір, блискучі черевики — ось дідусь виходить звідкись із темряви — запах землі — теплиця з шампіньйонами! Робін-Гіл! Бідолаху Балтазара закидають листям! Тато! Рідний дім...

До нього знову повернулася свідомість, він помітив, що в річці немає води... Хтось говорив до нього. Чи хоче він чогось? Ні. Чого йому хотіти? Він занадто кволий... Тільки почути бій свого годинника...

Голлі! Не вміє вона подавати м'яча. Бий вище! Не по землі!.. Табань човна, другий і ти, носовий! Це ж він другий!.. Свідомість знову повернулася. За вікном залягли фіолетові сутінки, і сходив криваво-червоний серп місяця. Він дивився на нього невідривно, мов зачарований; хвилина за хвилиною збігали в порожнечі свідомості, а серп здіймався усе вище й вище...

«Він відходить, лікарю!» Вже більше не загортати черевиків? Ніколи? «Наляж, другий!» Не треба плакати! Іди спокійно... на той берег... спати!.. Темно? Якби хтось пустив... репетир... його годинника!..

V. СОМС ДІЄ

Запечатаний лист з адресою, написаною рукою містера Полтіда, пролежав у кишені в Сомса цілих дві години, які він цілком присвятив справам «Нової вугільної компанії», що почала підупадати майже з того самого дня, як старий Джоліон пішов з посади голови її правління, а останнім часом так занепала, що залишилося тільки підготувати її ліквідацію. Він узяв листа,