Щиголь - Донна Тартт
— Ні, в те, що він має там борг. Враження таке, що цей суб’єкт ще півроку тому ковпаки з коліс крав.
Горст слабко стенув плечима: сонні очі, зморщений лоб.
— Хто знає? Я не певен, що це правда, але не хочу покладатися на щастя. Чи дав би я собі відтяти руку за це? — сказав він, ліниво струшуючи попіл на підлогу. — Ні.
Борис похмуро дивився у склянку з вином.
— Він був аматором. Повір мені. Якби ти його побачив, ти б не сумнівався.
— Так, але він любить азартні ігри, Так вважає Саша.
— Ти не думаєш, що Саша, можливо, знає більше?
— Не думаю. — У його манері була якась віддаленість, ніби він промовляв наполовину до себе. — «Почекаємо і побачимо». Ось що я від нього почув. Незадовільна відповідь. Від голови смердить. Але до хвоста ми ще не дісталися.
— А коли Саша повертається до міста?
Тьмяне світло в кімнаті перекинуло мене в дитинство, у Веґас, у каламутну неясність сновиддя, яке не розвіялося після пробудження: туман від сигаретного диму, брудний одяг на підлозі, Борисове обличчя, то біле, то синє у відблисках від телевізора.
— Наступного тижня. Я тобі зателефоную. Ти сам зможеш тоді поговорити з ним.
— Атож. Але, думаю, нам краще поговорити з ним удвох.
— Авжеж. Я сам так думаю. У майбутньому ми будемо розумнішими… не можна було доводити до такого… але в усякому випадку, — сказав Горст, ліниво й неуважно чухаючи шию, — ти повинен розуміти, що я остерігаюся тиснути на нього надто сильно.
— Це дуже зручно для Саші.
— Ти маєш підозри. Скажи мені які.
— Я думаю… — Борис скосив погляд на двері.
— Так?
— Я думаю, — Борис понизив голос, — ти ставишся до нього надто терпимо. Так, так, — він підняв обидві руки. — Я знаю. Але для нього дуже зручно, коли його приятель зникає, а він не має уявлення куди, нічого не знає!
— Ну можливо, — сказав Горст. Він, здавалося, відключився, ніби перебував не з нами, а в кімнаті, де був одним дорослим посеред малих дітей. — Це тисне на мене, на всіх нас. Я хочу дістатися дна цієї оборудки не менш за тебе. Хоч дуже ймовірно, що його приятель був копом.
— Ні, — відповів Борис рішуче. — Він не був копом. Не був. Я це знаю.
— Що ж — якщо бути з тобою цілком відвертим, то я теж так не думаю, але тут є щось таке, чого ми досі не знаємо. Проте я не втрачаю надії. — Він узяв зі столу дерев’яну коробку й став у ній колупатися. — То ви справді, джентльмени, не хочете трохи зловити кайф?
Я відвів погляд. Саме цього мені до смерті хотілося. Я хотів би також ліпше роздивитися Коро, але не мав бажання проходити повз тіла на підлозі, щоб наблизитися до нього. По той бік кімнати, прихилені до панелі, стояли ще картини: натюрморт, кілька пейзажів.
— Іди подивись, якщо хочеш. — Це був Горст. — Лепін підроблений. Але Клас і Берхем продаються, якщо вони тебе зацікавлять.
Борис засміявся й простяг руку, випрошуючи в Горста ще одну сигарету.
— Він не бере участі у справі.
— Ні? — добродушно запитав Горст. — Я міг би продати їх дуже дешево за пару. Продавець хоче позбутися їх.
Я підійшов подивитися. Натюрморт, свічка й напівпорожні келихи для вина.
— Клас Хеда?
— Ні, Пітер. Хоча… — Горст відклав коробку, потім став біля мене й підняв за нитку настільну лампу, заливши обидві картини різким яскравим світлом, — цей клаптик, — він провів у повітрі зігнутим пальцем, — віддзеркалення свічки ось тут? І край столу, завіса? Цю картину міг намалювати й Хеда.
— Чудовий твір.
— Атож. Чудовий у своєму роді. — Від нього пахло немитістю й брудом та пилюкою чужоземної крамниці — наче з китайської скриньки, я це відчув, коли він став біля мене. — Трохи прозаїчно для сучасного смаку. Надмірна класичність. Занадто інсценовано. А проте Берхем майстер чудовий.
— Зараз є забагато підробних Берхемів, — зауважив я байдужим тоном.
— Так. — Світло від піднятої лампи, що падало на пейзаж, було синюватим, моторошним. — Але оцей чудовий… Італія, 1655 рік… Вохра напрочуд гарна, хіба ні? Клас не такий гарний, я думаю, дуже ранній, хоч походження обох картин не викликає сумніву. Буде добре тримати їх разом… Вони ніколи не розлучалися, ці двоє. Батько і син. Спочатку вони потрапили в старовинну голландську родину, а після війни опинилися в Австрії. Пітер Клас… — Горст підняв світло вище. — Чесно кажучи, Клас тут якийсь нерівний. Чудова техніка, чудова поверхня, але щось трохи не гаразд із цією картиною, вам не здається? Композиція дещо розпадається, не тримається купи. Якась вона розсипчаста. І також, — він окреслив великим пальцем надто яскраве світло, віддзеркалене від полотна, — використали забагато лаку.
— Я згоден. А ось тут… — Я провів у повітрі нерівну дугу там, де надмірна чистка стерла фарбу до лесування.
— Так. — Вигляд у нього був люб’язний і сонний. — Маєте рацію. Тут використали ацетон. Того, хто це зробив, треба розстріляти. І все ж таки такий посередній живопис у не дуже доброму стані — навіть анонімна робота — варта більшого, ніж відомий шедевр, ось у чому іронія, принаймні для мене вона варта більшого. А надто коли йдеться про пейзажі. Їх дуже легко продати. Влада мало звертає на них уваги… їх нелегко розпізнати з опису… проте вони можуть коштувати не менш як двісті тисяч баксів. А от Фабриціус, — тривала, спокійна пауза, — це вже цілком інший калібр. Найвизначніша картина, яка будь-коли проходила крізь мої руки, і я кажу це без вагання.
— Атож, і саме тому ми так хочемо повернути її, — пробурмотів Борис із затінку.
— Вона надзвичайна, — спокійно провадив Горст. — Натюрморт, схожий на цей, — він показав на картину Класа, повільно змахнувши рукою (бруд під нігтями, сітка вен, схожих на шрами, на зворотному боці долоні), — очевидно тяжіє до тромплею. Велика технічна майстерність, але надто вже рафінована. Маніякальна точність. Є в ній щось мертве. Недарма ж такі картини називаються naturеs mortes, так? Але Фабриціус… — він ступив назад, коліна в нього наче підламувались, — я знаю теорію про «Щигля», її теж називають тромплеєм, і справді здалеку так і може здатись. Але мені наплювати на те, що кажуть історики мистецтва. І справді, на цій картині є місця, опрацьовані в техніці тромплею… стіна й сідало, відблиск світла на латуні, але потім… вкрита пір’ям грудка, напрочуд жива. Пух і пушок. М’який-м’який. Клас довів би цю завершеність і точність до самої смерті — а такий художник, як ван