Щиголь - Донна Тартт

— Я про це нічого не знаю, але Девід… — Девідом звали Шеффернана, — не був схожий на інших, завжди досконало приємний, чемний, він часто приходив до нас і завжди запрошував Енді до себе. Ти ж бо знаєш, як було з іншими дітьми, з їхніми днями народження…

— Атож, але Шеффернан завжди мав зуб на Енді. Бо Шеффернанова мати, можна сказати, запихала Енді йому в горлянку. Примушувала його запрошувати Енді до себе, примушувала приходити сюди.

Місіс Барбур зітхнула й поставила свою чашку. Чай був із жасмином; я чув, як він пахне, з місця, де сидів.

— Не випадає сумніватися, що ти знав Енді краще, ніж я, — несподівано сказала вона, підтягуючи до шиї вишитий комір накидки. — Я ніколи не розуміла його як слід, хоч він і був моєю улюбленою дитиною. Даремно я докладала стількох зусиль, щоб переробити його на когось іншого. Безперечно, ти вмів сприймати його таким, яким він був, далеко краще, ніж його батько, чи я, чи, Бог свідок, його брат. Поглянь-но, — сказала вона тим самим тоном, порушивши досить прохолодну тишу, що запала після нашого обміну репліками про Енді. Вона досі гортала каталог. — Це святий Петро. Не дозволяє дітям підійти до Христа.

Я слухняно встав і обминув стіл, щоб підійти до неї. Я знав цю картину, вона була однією з найпривабливіших грозових гравюр сухою голкою в Морґанівському музеї, а ще її називали «Картиною ста гульденів»: як розповідала легенда, сам Рембрандт запропонував таку ціну, щоб викупити її назад.

— Він такий особливий, Рембрандт. Навіть у своїх релігійних темах — складається враження, що святі приходили позувати йому за свого життя. Ось поглянь на цих двох святих Петрів, — вона показала на власну маленьку картину, виконану пером і чорнилом, що висіла в неї на стіні, — цілком різні праці, між ними стільки років, але чоловік це той самий тілом і душею, ти можеш упізнати його серед багатьох інших чоловіків, ти згоден? Голова з великою лисиною. Те саме обличчя, чесне, добропорядне. Доброта всюди написана на ньому, проте можна помітити також відтінок тривоги й неспокою. Ледь помітну тінь зрадника.

Хоч вона досі гортала каталог, я зловив себе на тому, що роздивляюся фотографію у срібній рамці Енді та його батька, що стояла біля нас на столі. Знімок був зроблений звичайною «мильницею», але жоден майстер голландського живопису не зміг би майстерніше створити композицію загрози, тимчасовості й фатуму. Енді й містер Барбур були зняті на чорному тлі, освітленому свічками в закріплених на стіні свічниках, містер Барбур тримав руку на моделі корабля. Ефект не міг би бути більш алегоричним, більш погрозливим, навіть якби він тримав руку на черепі. Угорі замість піскового годинника, який так полюбляли зображувати художники голландського бароко, — різко окреслений, злегка зловісний циферблат із римськими цифрами. Чорні стрілки: п’ять хвилин до дванадцятої. Час збігає.

— Мамо, — це був Платт, що увійшов до кімнати й завмер, побачивши мене.

— Не обов’язково стукати у двері, мій любий, — сказала місіс Барбур, не підіймаючи погляду від свого каталогу. — Я тобі завжди рада.

— Я… — Платт витріщився на мене. — Кітсі. — Він здавався схвильованим і засунув руки до хутряних кишень своєї польової куртки. — Вона затримується, — сказав він матері.

Місіс Барбур, схоже, була здивована.

— О, — сказала вона.

Вони подивились одне на одного, і щось невисловлене й неясне, здавалося, проскочило між ними.

— Затримується? — запитав я люб’язним тоном, переводячи між ними погляд. — Де затримується?

Відповіді я не одержав. Платт, прикипівши поглядом до своєї матері, розкрив рота й хотів щось сказати, але відразу його й закрив. Місіс Барбур обережно відсунула каталог убік і сказала, не дивлячись на мене:

— Я думаю, вона сьогодні пішла грати в гольф.

— Справді? — сказав я, дещо здивований. — У таку погоду?

— Там багато заторів, — втрутився Платт, поглянувши на матір. — Вона застрягла. На автостраді відбувається казна-що. Вона зателефонувала Форрестові, — сказав він, обертаючись до мене, — і вони погодилися відкласти вечерю на пізніше.

— Можливо, — сказала місіс Барбур замислено, після паузи, — можливо, ви з Тео підете десь вип’єте? Так, — рішуче сказала вона, звертаючись до Платта, ніби справу було вже залагоджено, згорнувши руки. — Я думаю, це чудова ідея. Ви обидва вийдете з дому й трохи вип’єте. А ти, — сказала вона, з усмішкою обернувшись до мене. — Ти справжній янгол. Дуже тобі дякую за каталог, — сказала вона й потяглася, щоб потиснути мені руку. — Для мене це найприємніший подарунок у світі.

— Але…

— Що?

— Хіба вона не зайде сюди, щоб освіжитися? — сказав я після короткої збентеженої мовчанки.

— Тобто?

Обоє вони дивилися на мене.

— Якщо вона грала в гольф, то хіба їй не треба принаймні перевдягтися? Не піде ж вона на вечерю до Форрестів у спортивному костюмі? — Я переводив погляд із неї на нього, а коли жоден із них не відповів, сказав: — Я не проти почекати її тут.

Місіс Барбур замислено стисла губи з важким поглядом — і тут я раптом зрозумів. Вона стомилася. Вона не мала найменшого бажання сидіти тут і розважати мене, але була надто чемна, щоб сказати мені це.

— А втім, — сказав я, підводячись на ноги й трохи збентежившись. — Час уже пізній, і я не проти випити коктейль.

Саме тоді в моїй кишені голосно задзеленчав телефон, який мовчав цілий день: надійшло повідомлення. Незграбно — я був такий виснажений, що ледве пам’ятав, де в мене кишеня, — я став навпомацки шукати його. І справді, це була Кітсі, послання якої супроводжувалося купою емоційних значків:

XIV

Минуло днів п’ять або шість, а я так і не оговтався від тієї розмови з Борисом — почасти тому, що був заклопотаний із клієнтами, відвідав кілька аукціонів, маєтків, що продавались, а почасти через тяжкі для мене події, у яких я майже щовечора мусив брати участь разом із Кітсі: святкові вечірки, офіційна вечеря, «Пеллеас і Мелізанда» в Метрополітен-опері, підводився з ліжка щоранку о шостій і лягав спати вже після півночі, одного вечора був на ногах до другої ночі, не мав ані хвилини для себе, навіть гірше — не мав ані хвилини, щоб побути наодинці з нею; це зазвичай доводило мене до божевілля, але за