Щиголь - Донна Тартт
Юрій висадив нас на Шістдесятих, неподалік будинку Барбурів.
— Тут він мешкає? — запитав я, обтрушуючи дощ із парасольки Гобі.
Ми стояли перед одним із великих вапнякових таунгаусів одразу за П’ятою вулицею — чорні залізні двері, дверні кільця у формі лев’ячих голів.
— Так, це дім його батька — інші члени його родини намагаються виселити його звідси через суд, але поки що їм це не вдалося.
Продзижчав домофон, і ми на ліфті піднялися на третій поверх. Мій ніс уловлював запах ладану, травички, соусу для спагеті, що готувався десь поблизу. Довготелеса білява жінка з коротким волоссям і млявим обличчям із маленькими очима, як у верблюда, відчинила нам двері. Вона була вдягнена в стилі старомодного вуличного безпритульника або хлопчика, який розносить пошту: картаті штани, черевики до кісточок, брудна тепла сорочка, підтяжки. На кінчику її носа висіли окуляри в дротяній оправі, схожі на окуляри Бенджаміна Франкліна.
Без жодного слова вона відчинила нам двері й пішла геть, залишивши нас самих у тьмяній брудній вітальні завбільшки з бальну залу, схожу на занедбані великосвітські декорації з якогось фільму Фреда Астера: висока стеля, напівобсипаний тиньк, рояль, почорніла люстра (половина кришталевих підвісок або втрачені, або поламані), широкі голлівудські сходи, всипані недопалками сигарет. Десь на задньому плані тихенько гуділи суфійські співи: «Алла-гу, Алла-гу, Алла-гу Гак. Алла-гу, Алла-гу, Алла-гу Гак». Хтось намалював вуглиною на стіні ряд голих людей у натуральний розмір, що підіймаються сходами, наче персонажі кінофільму, і було тут дуже мало меблів, крім зачуханого дивана та кількох стільців і столів, начебто підібраних на вуличних звалищах. На стінах висіли порожні рами для картин, череп барана. Мультфільм у телевізорі блимав та іскрився з епілептичним натиском, на мерехтливі геометричні візерунки наповзали літери та кадри з репортажів про автоперегони. Крім телевізора та дверей, за якими зникла білявка, єдине світло було тут від лампи, яка відкидала круг білого світла на розплавлені свічки, на комп’ютерні кабелі, на порожні пляшки з-під пива, на балончики з бутаном, на олійні пастелі в коробках і окремими циліндриками, на купи каталогів, на книжки німецькою та англійською мовами включно з «Розпачем» Набокова та Гайдеггеровим «Буття і час» із відірваною палітуркою, на альбоми для ескізів та книги про мистецтво, на попільнички та спалену фольгу й на брудну подушку, на якій спала сіра смугаста кицька. Над дверима, наче трофей із якогось мисливського будиночка Шварцвальду, стриміли оленячі роги, відкидаючи викривлені тіні, які відбивалися на стелі з недоброю нордичною казковістю.
Із сусідньої кімнати долинали розмови. Вікна були завішені знятими з ліжок простирадлами, достатньо тонкими, аби пропускати з вулиці розсіяне фіолетове світло. Поки я роззирався, з темряви проступали форми, перетворюючись, ніби вві сні; наприклад, килим, який звисав зі стелі на рибальській жилці ніби з метою розділити залу на дві кімнати, при ближчому розгляді виявився гобеленом, і то вельми непоганим, вісімнадцятого століття або й давнішим, близьким родичем того ам’єнського гобелена, який я бачив на одному аукціоні і який був оцінений у сорок тисяч фунтів. І не всі рамки на стіні виявилися порожніми. У деяких були картини, а в одній — навіть у слабкому освітленні — картина була схожа на витвір пензля Коро[165].
Я хотів підступити до неї ближче, щоб роздивитись уважніше, коли у дверях з’явився чоловік, якому могло бути і тридцять, і п’ятдесят років. Виснажений, худий, із русявим волоссям, зачесаним назад, щоб не падало на обличчя, у панківських джинсах із дірками на колінах і неохайному військовому британському светрі, поверх якого був накинутий піджак, що дуже погано сидів на ньому.
— Привіт, — сказав він, звертаючись до мене тихим британським голосом зі слабким німецьким призвуком, — ви, мабуть, Поттер, — а тоді обернувся до Бориса. — Я радий, що ти заскочив. Залишайтеся в нас, розважимося. Кенді з Ньялом та Ульріка готують обід.
За гобеленом, біля самих моїх ніг, щось заворушилось, і я швидко відступив назад: сповиті люди на підлозі, спальні мішки, запах безпритульності.
— Дякую, залишитись у вас ми не зможемо, — сказав Борис, який узяв кицьку на руки й чухав її за вухами. — Але вина вип’ємо.
Нічого не відповівши, Горст передав Борисові власну склянку, а тоді щось гукнув у наступну кімнату німецькою мовою. Мені він сказав:
— А ви торгуєте, так?
У відблиску телевізора його бляклі, як у чайки, нерухомі очі світилися різким і незмигним світлом.
— Так, — неохоче відповів я, а тоді: — Дуже дякую.
Інша жінка — коротко підстрижена чорнявка, у високих чорних чоботях і такій короткій спідничці, яка дозволяла побачити чорну кицьку, витатуйовану на одному з її білих стегон, — з’явилася з пляшкою та двома склянками: однією для Горста й однією для мене.
— Danke[166], люба, — сказав Горст. А Бориса запитав: — Чи не хочете ви вколотися, джентльмени?
— Не тепер, — сказав Борис, який нахилився вперед, щоб зірвати поцілунок у чорнявої жінки, перш ніж вона пішла. — А проте мені цікаво довідатися, чи не чув ти чогось від Саші?
— Від Саші… — Горст сів на диван і закурив сигарету. У своїх подертих джинсах та військових черевиках він був схожий на обшарпану версію якогось голлівудського актора другого плану з 1940-х років, звичайного собі mitteleuropäischer[167], відомого ролями скрипалів із трагічною долею та висококультурних біженців. — Сліди, схоже, ведуть до Ірландії. Це добра новина, якщо тебе цікавить моя думка.
— Звучить не надто схоже на правду.
— Мені теж так здається, але я розмовляв із людьми, й інформація нібито перевірена. — Він говорив із характерною для наркоманів аритмічністю, не до ладу, але не плутаючись. — Незабаром ми довідаємося більше, я сподіваюся.
— Це друзі Ньяла?
— Ні. Ньял каже, що ніколи про них не чув. Але це тільки початок.
Вино було препаскудне: шираз із супермаркету. Я не хотів перебувати поблизу тіл, які лежали на підлозі, а тому перейшов до малого столика і став роздивлятися виставлені на ньому зліпки: чоловічий торс; задрапована Венера, яка схилилася на скелю; нога в сандалі. При тьмяному світлі здавалося, що це звичайні гіпсові зліпки, які можна купити в «Перл-Пейнті» — студійні моделі для студентських ескізів, — та коли я провів пальцем по нозі, то відчув пругкість мармуру, шовкову й гладеньку.
— Чому вони подалися з цим до Ірландії? — роздратовано запитав Борис. — Який там ринок збуту? Я думав, що речі вивозять звідти, а не везуть туди.
— Так, але Саша думає, він скористався з картини, щоб заплатити борг.
— То він має там якісь зв’язки?
— Очевидно.
— Мені важко в це повірити.
— У те, що