Щиголь - Донна Тартт

— Що це!.. — вигукнув Борис, загасивши сигарету й підхопившись на ноги, кицька стрибнула в нього з колін і зникла в темряві.

Горст, спохмурнівши, поставив лампу на стіл, і світло від неї божевільно застрибало по стінах і стелі.

— Ах, — роздратовано кинув він, відгортаючи волосся собі з очей і впавши навколішки, щоб роздивитися молодика на підлозі.

— Геть звідси! — розгнівано сказав він жінкам, які з’явилися в дверях разом із холодним темноволосим здоровилом і двійком старшокласників із каламутними поглядами, які мали не більш як по шістнадцять років, а що всі вони стояли нерухомо, витріщивши очі, то Горст загорлав: — Повертайтеся на кухню! Ульріко, — звернувся він до білявої жінки, — halt sie zurück[169].

Гобелен заворушився. За ним пролунали сонні голоси загорнутих у простирадла постатей:

— Eh? Was is los?[170]

— Ruhe, schlaft weiter[171], — гукнула білявка, а потім обернулася до Горста й швидко заговорила німецькою мовою.

Позіхи, стогін, трохи далі сіла одна обгорнута простирадлом постать, пролунало захміліле американське скиглення:

— Гей, Клаусе! Що вона каже?

— Заткнись, бебі, і лягай далі schlafen.

Борис узяв своє пальто й став натягувати його на плечі.

— Поттере, — сказав він, а потім знову, коли я не відповів, із жахом дивлячись на підлогу, де хлопець булькотів, замість нормально дихати: — Поттере. — Він схопив мене за руку. — Тікаймо звідси. Швидше.

— Атож, пробачте мені. Ми поговоримо згодом. Scheisse[172], — з жалем промовив Горст, трясучи хлопця за розм’якле плече, зазвичай батьки таким непереконливо грізним тоном сваряться на дитину. — Dummer Wichser! Dummkopf![173] Скільки він прийняв, Ньяле? — запитав він у здоровила, який знову з’явився в дверях і дивився на все критичним поглядом.

— Звідки мені в хера знати? — запитав ірландець, несхвально повівши головою.

— Ходімо, Поттере, — сказав Борис, схопивши мене за руку.

Горст притулив вухо хлопцеві до грудей, а білявка, повернувшись, опустилася навколішки й намагалася з’ясувати, чи він дихає.

Поки вони схвильовано радилися німецькою, більше шуму та руху виникло за ам’єнським гобеленом, який несподівано випнувся назовні: зів’ялі квіти, fête shampêtre[174], щедрі німфи розважаються серед троянд і фонтанів. Я дивився на сатира, який лукаво підглядав за ними, ховаючись за деревом, коли несподівано щось ухопило мене за ногу, і я рвучко відхилився назад, тоді як знизу висунулася рука й потягла мене за штанину. З підлоги один із брудних згортків — розпухле червоне обличчя ледве визирало з-за гобелена — запитав мене сонним галантним голосом:

— Він маркграф, мій любий, ти цього не знав?

Я звільнив свою штанину й відступив назад. Хлопець на підлозі трохи хитав головою й видавав такі звуки, ніби захлинається водою і йде на дно.

— Поттере. — Борис схопив моє пальто й практично пхав його мені в обличчя. — Ходімо! Ходімо швидше! Чао! — крикнув він на кухню, підсмикнувши підборіддя (гарненька чорна голівка з’явилась у дверях, помахала ручкою, «бувай, Борисе, бувай!»), виштовхав мене з кімнати й пірнув у двері слідом за мною.

— Чао, Горсте, — сказав він, приклавши долоню до вуха, мовляв, зідзвонимося.

— Tschau, Борисе! Пробач мені, що так вийшло! Незабаром поговоримо. Підіймай, — сказав Горст, коли ірландець підійшов і витяг із-під хлопця його другу руку.

Разом вони підняли його (ноги в нього обм’якли й волочилися по підлозі) і потягли серед загальної метушні у двері — обидва підлітки стривожено відсахнулися назад, — через освітлений прямокутник дверей до наступної кімнати, де Борисова чорнявка набирала чогось у шприц із маленької скляної пляшечки.

XVII

У ліфті нас несподівано накрило тишею: скрегіт трибів, поскрипування підйомних блоків.

Погода надворі прояснилася.

— Ходімо, — сказав мені Борис, нервово дивлячись угору по вулиці й діставши з кишені мобілку, — давай тут перейдемо через вулицю.

— Ти що, — запитав я (ми могли встигнути на зелене світло, якби поспішили), — збираєшся зателефонувати 911?

— Ні, — неуважно відповів Борис, витираючи носа й озираючись навколо. — Я не хочу стояти тут, чекаючи машину, тому телефоную йому, щоб він підібрав нас на протилежному боці парку. Пройдемо крізь нього. Іноді деякі з тих дітлахів не знають міри з дозами, — сказав він, коли побачив, як я стривожено озираюся на таунгаус. — Не турбуйся. Він оговтається.

— Але було не схоже, що він оговтається.

— Ні, він дихав, а Горст має наркан. Це швидко приведе його в норму. Мов чарами, ти коли-небудь це бачив? Відразу тобі прояснюється в голові. Почуваєшся як гівно, але живий.

— Йому треба було б викликати «швидку допомогу».

— Навіщо? — розважливо промовив Борис. — Чим могли б йому допомогти люди зі «швидкої допомоги»? Вони дали б йому наркан. Горст може дати його швидше. Він, звичайно, заблює себе й почуватиметься так, ніби йому розкололи голову сокирою, але краще це, аніж «швидка допомога», БУМ! — і йому розпорюють сорочку, обличчя затуляють маскою, ляскають по щоках, щоб він повернувся до тями, кличуть представників закону, усі поводяться з ним брутально й осудливо — повір мені, наркан засіб дуже сильний, коли ти оговтаєшся від нього, тобі буде дуже зле й без лікарні, без яскравого світла й людей, які дивитимуться на тебе дуже несхвальними та ворожими поглядами, називаючи тебе лайном, наркоманом, передозником, вони ставитимуться до тебе з огидою і, мабуть, не дозволять тобі повернутися додому, коли схочеться, можливо, запхають тебе до психушки, соціальний працівник прийде до тебе з універсальною порадою «як годиться жити на світі», а потім, можливо, тобі ще й доведеться посидіти й погомоніти з копами. Стривай-но хвилинку, — сказав він і заговорив по телефону українською мовою.

Темрява. Під туманним вінцем ліхтарів паркові лави блищали від дощової води, ляп, ляп, ляп, дерева стояли мокрі й огорнуті густою пітьмою. Мокрі стежки були вкриті грубим шаром листя, поодинокі працівники офісів поспішали додому. Борис — із похиленою головою, запхавши руки в кишені, дивлячись у землю, — відключив свій телефон і щось шепотів самому собі.

— Пробач, що ти там бурмочеш? — запитав я, подивившись на нього скоса.

Борис стиснув губи, похитав головою.

— Ох вона й сучка, ця Ульріка, — похмуро промовив він. — Це вона відчинила нам двері.

Я витер брови. Я нервував і почувався хворим, мене кинуло в холодний піт.

— Звідки ти знаєш цих людей?

Борис стенув плечима.

— Горста? — запитав він, копнувши товстий шар листя. — Ми знаємо один одного вже багато років. Він познайомив мене з Міріам — я дуже вдячний йому за це.

— А оті?

— Про кого ти?

— Про того, який на підлозі лежав.

— Про того? Який упав? — Борис зробив давно відому мені гримасу «хто його зна?». — Вони подбають про нього. Не